«Детектор медіа» продовжує серію публікацій у межах проєкту Everyone has to be protected громадської організації «Ти потрібен Україні». Герої різного гендеру та сексуальної орієнтації розказують, як постраждали від домашнього насильства та хто їм допоміг опісля. Автори проєкту хочуть розповісти журналістам і суспільству про насильство над чоловіками в гетеро- й гомосексуальних сім’ях, про яке в медіа майже не говорять. Вони показують, чому на рівні закону добиваються, щоб у шелтерах — притулках для жертв насильства або переслідування — були кімнати для постраждалих чоловіків та ЛГБТ+. Героєм першої історії був Едвард Різ, небінарна трансгендерна людина. Друга — про Івана Терещука, відкритого ґея, директора одеського осередку асоціації ЛГБТ «Ліга».

«Чому ти плачеш? Ти ж хлопчик!» Коли вперше в житті лунає ця фраза, в дитину починають вселяти «токсичну маскулінність». Чоловік не має права на емоції, не може визнавати себе слабким, жертвою, жалітися. Через ці нав’язані суспільством установки багатьом чоловікам, постраждалим від домашнього насильства, важко розповідати про це бодай комусь. Цій «токсичній маскулінності» довелося протистояти Іванові Терещуку, аби звільнитися від нездорових стосунків.

— Це були мої перші серйозні стосунки, які тривали три роки. Починалося все як романтична історія. Познайомилися в інтернеті, почали спілкуватися. Перше побачення, друге побачення. Почали зустрічатися. Згодом вирішили жити разом.

Я не можу сказати, що відразу проявився аб’юз. Все відбувалося поступово. Спочатку мій хлопець намагався обмежити моє коло спілкування. Він поступово витісняв моїх друзів, моїх знайомих. Проявляв неадекватну ревність до хлопців, до дівчат і навіть до родичів. Далі все переходило на більш небезпечний рівень: почалося фізичне насильство. Через постійні побої в мене було зламне ребро, декілька струсів мозку, тріщина в нозі, поранена ножем рука. Синці, забої — це на другий рік наших стосунків було «нормою».

Він не усвідомлював, що це погано. Розумію, що саме вплинуло на цю модель поведінки: її сформували батьки, його дитяче оточення. Він зростав в аб’юзивному середовищі: батько лупцював маму, пиячив. До того ж через інфантильність мій хлопець не напрацював критеріїв «хороше/погане». У сукупності це вплинуло на його агресію. Крім того, його батьки знали про сексуальну орієнтацію сина і ставилися до неї несхвально.

Іван Терещук

— Ви не намагалися піти ще після першого побиття?

— Перший випадок — це був удар ножем у руку. У мене ще є шрам від нього. Я все «списав» на прояв емоцій. Побачив у цьому навіть щось романтичне — кохання до нестями.

Взагалі наше суспільство часто подає кохання та взагалі романтичні почуття як щось токсичне. Можемо подивитися на історію Харлі Квінн із Джокером або Ромео та Джульєтти. Ми побачимо, що романтичні стосунки в маскультурі завжди токсичні, сповнені драми. Чомусь вважається, що романтика повинна бути драматичною. І я так думав.

Через це після першого випадку я відійшов. Після другого, третього, четвертого теж. Потім, починаючи з кінця другого року, намагався піти від нього. Але він постійно повертався, просив вибачення, і я пробачав. У мене була надія, що він зміниться.

— Іване, ви казали, що було зламане ребро і струс мозку. Можете розповісти про ці ситуації?

— Зараз мені вже складно пригадати, що стало приводом. З часом бійки та насильство ставали все частішими. Здебільшого приводом ставало те, що йому щось не подобалося. Чи то люди, з якими я спілкувався, чи світлини або сторіз, які я публікував. Йому не подобалося, що в мене може бути якесь соціальне життя поза ним. Він хотів, щоб у мене був тільки він і більше нікого.

Спалахи агресії могли відбуватися вдома. Він виношував свій негатив протягом дня, а ввечері, коли ми залишалися наодинці, починав гамселити. Або це траплялося навіть на вулиці. Було декілька випадків, коли ми просто йшли вулицею, йому щось не сподобалося, і він починав сваритися, лізти з кулаками. Перехожі намагалися нас розборонити. Так тривало всі ці три роки.

Після його нападів агресії я повністю замикався, створював навколо себе бульбашку. Мене наче не було. Повністю відірваний від суспільства, закритий для всіх. Навіть якщо згадати те зламане ребро. Пам’ятаю, що вже лежу на підлозі, притомний, все усвідомлюю, але не реагую на те, як він мене з розмаху б’є ногою. Просто лежу, нічого не кажу. Чекаю, коли це все скінчиться. Я був відсторонений від усього. Щось відбувається, але повз мене, наче я не жив своє життя.

Опісля ми знову поверталися у звичне русло життя. Бувала якась ніжність, турбота, плани на майбутнє, немов нічого і не було.

— Ви намагалися шукати допомогу?

— Психологічну — ні. Мені важко було говорити про те, що зі мною відбувається. Це і є токсична маскулінність. Я чоловік. Як мене можуть бити!? Тим паче, що хлопець був на декілька років молодший, і це виглядало доволі дивно. Чомусь молодший та менший хлопець б’є мене, старшого й більшого. Мені соромно було розповідати, що мене б’ють.

Одного разу мій хлопець почав гамселити мене на вулиці, бити головою об бетонні сходи. Сусіди почули галас, викликали поліцію. Вона мені допомогла, хоча це була доволі образлива допомога. Копи нас забрали. Вони питали, чи хочу я скласти протокол про кримінальне правопорушення. Я склав. Просив, щоб мого колишнього затримали, щоб він забрав речі і його відправили до себе додому, бо я не можу бути з цією людиною в одному просторі.

Поліція це зробила, та виглядало все дуже гомофобно. Мій хлопець повторював: «Я тебе люблю, вибач. Не потрібно цього робити». І один із копів почав знімати його на камеру: «Ой, а вот скажи, что ты его любишь…» Було відчуття, що з нас просто знущаються.

— Ви намагалися поговорити зі своїм хлопцем?

— Він дуже дбав про те, аби ніхто не дізнався про насильство в наших стосунках. Хоча він розповідав матусі, який я, на його думку, поганий, але про свою поведінку мовчав. Що його притягнули до поліції за насильство, що була судова справа, бо тоді, коли я в поліції залишив заяву про кримінальне правопорушення, проти нього порушили справу й дійшло до суду.

Я забрав своє обвинувачення на суді, але про це він теж своїм батькам не розповідав. Відстежував, аби я не розповів про це друзям. Мав пароль від моїх сторінок у соцмережах, намагався дивитися, хто мені пише, кому я, хто мене лайкає, хто в мене є в друзях. Варто мені було комусь щось розповісти, він про це дізнавався і знов мене бив.

Так, я намагався поговорити. Але він цього не сприймав. Міг сказати під час, скажімо так, свого нормального стану, що це ненормально. Але якщо відчував ревнощі або йому просто щось не подобалося, прагнення до насильства переважувало голос сумління.

— А батьки, друзі, рідні знали про побиття?

— Моя мама знала про побиття, але не могла нічого вдіяти. А тато помер ще у 2004 році.

— Коли ви зрозуміли, що потрібно йти?

— Це було після трьох років стосунків. Я більше не міг витримувати. У мене накопичилася втома від того, що відбувалося. Не тільки побиття, а також і його зради. Мабуть, саме зрада психологічно розв’язала мені руки. Я змусив його зібрати речі й піти, бо ми жили в мене на квартирі.

Я замінив усі замки. Він потім намагався зламати двері, однак, на щастя, йому це не вдалося. Він кілька місяців переслідував мене, намагався перестріти. Мені довелося змінити два місця роботи, щоб він узагалі не знав, де мене знайти. На якийсь час переїхав на іншу квартиру.

— Що ви відчули у той момент, коли все-таки пішли?

— Спочатку мені було складно. Коли залишаєшся наодинці з усім тим, що було, то не знаєш, що далі робити. Я не був упевнений, чи будуть у мене ще якісь стосунки, бо мій колишній хлопець постійно повторював, що я, крім нього, взагалі нікому не потрібний. Тому перший час мені було дуже важко якось себе переламати. А потім полегшало.

— Що б ви порадили тим людям, які зараз переживають аб’юзивні стосунки?

— Я би порадив звертатися до психолога, бо часто ми не розуміємо, що стосунки, в яких ми є, — аб’юзивні. Читати книжки, щоб уміти розпізнавати аб’юз і знати, що робити в таких випадках. Та звертатися до організацій, які займаються темою аб’юзу в родинах. В Одесі це «Віра, Надія й Любов». Вони захищають людей, які потерпають від домашнього насильства. Раніше був шелтер для гомосексуальних та бісексуальних чоловіків у Києві від громадської організації Alliance.Global, але більше він не діє.

— Як, на вашу думку, медіа висвітлюють проблему насильства у стосунках?

— Як на мене, деякі ЗМІ висвітлюють цю тему, порушуючи журналістські стандарти. Наш медіа роблять із насильницьких стосунків шоу. Велика їх частина не досить поінформована про те, як можна висвітлювати цю тему, аби не завдати шкоди. Часто публікують персональні дані жертв або звинувачують жертву в тому, що вона «спровокувала нападника». Часто постраждалих запитують «чого не пішла/не пішов, якщо до тебе погано ставились?» Формується культура, яка романтизує насильство. Але «б’є — значить любить» — це неправильно.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Everyone has to be protected», що впроваджується ГО «Ти потрібен Україні» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів є виключною відповідальністю ГО «Ти потрібен Україні» і не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

This material was prepared as part of the «Everyone has to be protected» project implemented by the NGO «Ukraine needs you» supported  by the Democracy  Commission Small Grants Program of the U.S. Embassy to Ukraine. The views of the authors of  the sole responsibility of NGO «Ukraine needs you» and  do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

Фото надані героєм історії