Про це свідчить опитування експертів, які у 2025—2026 роках оцінювали ризики суспільної стійкості для одинадцяти областей. Мобілізаційна стійкість перших днів вторгнення Росії, коли люди змогли витримати удар і продемонстрували здатність до адаптації й самоорганізації, поступово перетворюється на повсякденну стійкість. Суспільство зберігає згуртованість, але у ньому помітним чином накопичується втома та розширюється коло соціально вразливих людей.
У прифронтових областях найбільше навантаження створює поєднання ризиків розширення зони окупації, подальшого руйнування інфраструктури, економічного виснаження та соціальної напруги. А бідність і безробіття конвертуються в безпекові ризики швидше, ніж будь-де.
Найпоширеніша загроза — суспільна вразливість і зростання крихкості суспільної стійкості
Індикаторами суспільної вразливості та крихкості є зростання кількості людей у складних життєвих обставинах. Тільки ця загроза є спільною для всіх одинадцяти областей, незалежно від відстані до лінії фронту. У деяких областях її оцінюють як високу (Одеська, Миколаївська, Запорізька, Харківська), а в інших узагалі вважають критичною (Херсонська, Закарпатська, Львівська, Вінницька, Чернівецька).
Уразливість прифронтових областей посилюється каскадно: наближення фронту й обстріли ведуть до перебоїв у транспорті, енергетиці, водо- і теплопостачанні, а це, своєю чергою, провокує евакуацію, відтік бізнесу, втрату роботи і зростання кількості людей у складних життєвих обставинах.
Коли вразливість стає нормою: як війна виснажує ресурси людей і громад та підриває потенціал самозабезпечення і самовідновлення
Одним із ключових викликів є виснаження ресурсів домогосподарств. Розрив між вартістю життя та доходами. Ціни й тарифи зростають швидше, ніж доходи та соціальні виплати, а отже, навіть ті домогосподарства, які раніше могли самостійно давати собі раду, опиняються в зоні ризику. Це особливо помітно там, де до економічних проблем додаються наслідки війни — втрата житла, роботи, здоров’я або необхідність утримувати членів родини, які перебувають на фронті.
В Україні поступово формується новий прошарок соціально вразливого населення — йдеться вже не про окремі групи, які опинилися у складних життєвих обставинах, а про стійке і дедалі масштабніше явище.
Показовою є ситуація на Херсонщині. За оцінками місцевих експертів, практично всі жителі регіону перебувають у складних життєвих обставинах, а середній вік населення перевищує 60 років. Отже, тут вразливість перестала бути ознакою окремих груп і натомість стала характеристикою певних територій.
Війна, вимушена евакуація, перенесення бізнесу в більш безпечні регіони, від’їзд людей до інших громад або за кордон, мобілізація працездатного населення, пошкодження житла та підприємств накладаються на інфляцію, зростання тарифів і руйнування соціальної інфраструктури. У підсумку ресурси, які дозволяють людям самостійно долати кризу, вичерпуються.
Водночас виснажуються інститути підтримки — збільшується навантаження на соціальні служби та зростає попит на їхні послуги, тоді як людський і фінансовий ресурс скорочується. Найгостріше ця проблема проявляється у сільських і прифронтових громадах, де можливості соціальної підтримки значно обмежені. Так, у Запоріжжі постійна евакуація людей із прифронтових громад додатково переобтяжує соціальні служби: лише у листопаді 2025 року було евакуйовано 720 осіб.
В Одеській області значний прошарок вразливого населення формують внутрішньо переміщені особи, родини військовослужбовців, люди з інвалідністю. Подальше зростання цін розширює це коло. У Харківській і Миколаївській областях відмічають виснаження не тільки фінансових, але й психологічних ресурсів людей.
Це виснаження — один із найменш помітних, але водночас найнебезпечніших наслідків тривалої війни. Як говорять самі люди, «гроші, здоров’я, нерви просто закінчуються». Якщо ситуація триває роками, разова криза може перетворитися на хронічну вразливість, а згодом — на залежність від гуманітарної допомоги та соціальних служб. Головна загроза полягає в тому, що люди та суспільство в цілому втрачають волю до опору та мотивацію жити в режимі самовідновлення. І це відбувається саме в той момент, коли можливості підтримки дедалі меншають.
Похідний ризик, також вартий уваги, — зростання недовіри до системи розподілу допомоги. Люди критично сприймають рішення щодо доступу до ресурсів, якщо не розуміють критеріїв їхнього розподілу. Коли порядок ухвалення рішень не є публічним і його неможливо перевірити, навіть обґрунтована допомога може сприйматися як несправедлива. Тому прозорість критеріїв і зрозуміла комунікація стають не менш важливими, ніж сам обсяг підтримки.
Чи можливо запобігти соціальному виснаженню
Задля протидії накопиченню загрозливих тенденцій насамперед потрібно переглянути моделі та протоколи антикризового реагування.
По-перше, необхідно перейти від подолання наслідків надзвичайних ситуацій (обстрілів, блекаутів, руйнування транспортно-логістичного сполучення, падіння довіри до політичних інститутів) до роботи на випередження. Вона передбачає спроможність громад і регіонів самостійно, не чекаючи команди згори, ідентифікувати загрози й управляти ризиками настання надзвичайних ситуацій, які пов’язані з війною.
По-друге, слід визнати, що попри збереження суспільної стійкості війна запускає процес наростання її крихкості. Держава і гуманітарні організації мають відмовитися від рішень, які базуються на вимірюванні «середньої температури по палаті». Ефективні рішення повинні спиратися на дані, які стосуються оцінки ризиків на регіональному і субрегіональному рівні.
По-третє, окремий пріоритет — адресна й таргетована підтримка не лише окремих людей, але й домогосподарств, які втрачають потенціал самозабезпечення та самовідновлення.
По-четверте, окрема компетенція — це ідентифікація каскадних ризиків, які перебувають поза межами вузьковідомчих радарів оцінки загроз. Це вимагає як міжвідомчої комунікації, так і залучення до процесу оцінювання й управління ризиками органів місцевого самоврядування, громадянського суспільства, експертної спільноти, представників бізнесу й навіть окремих людей і моральних авторитетів у регіоні та громаді.
Нарешті, важливо інвестувати у подолання синдрому «невиправданих очікувань» і «кризи перспективи», а саме — забезпечити профілактику переходу психологічної травми окремих людей у хронічну апатію та панічні атаки, які охоплюють суспільну свідомість окремих спільнот, громади або субрегіону.
Ключовий інструмент — це готовність і здатність місцевої та регіональної влади, а також соціальних служб вступати у відкриту та публічну комунікацію з жителями громад. Результати дослідження показують, що такі кроки мають прямий вплив на зменшення ризику падіння довіри до політичних інститутів у регіонах.
Тривала війна на виснаження змінює саму структуру суспільної стійкості. Проблема затяжної війни полягає в тому, що повсякденна адаптація все частіше й усе більше відбувається шляхом втрати ресурсів, які могли би забезпечувати майбутню стійкість.
Отже, головне завдання політики стійкості сьогодні — не лише допомагати тим, хто вже не справляється, а не допустити, щоб зростання кількості людей, які не можуть самостійно впоратися зі складними життєвими обставинами, стала новою соціальною нормою.
Про методологію дослідження
У грудні 2025 року — березні 2026 року Національна платформа стійкості та згуртованості провела дослідження з оцінки ризиків стійкості в одинадцяти областях: п’яти прифронтових (Херсонська, Одеська, Миколаївська, Запорізька, Харківська) та шести умовно «тилових» (Закарпатська, Львівська, Чернівецька, Вінницька, Чернігівська, Дніпропетровська).
У кожній області місцеві експерти оцінювали 64 ризики у п’яти вимірах. Це соціальна згуртованість, безпека, інфраструктура, управління та залученість, інформаційна стійкість. Соціальний добробут увійшов до безпекового виміру.
Ризики ранжувалися, виходячи з їх впливу і ймовірності, за шкалами від 1 до 5. Отже, ступінь ризику варіювалася від 1 до 25. Загалом ми виокремили п’ять ступенів ризику: критичний, високий, помірний, низький, незначний. Особливу увагу було приділено аналізу високих (від 11,56) та критичних (від 17,64) ризиків.
Автори: Світлана Конончук, керівниця напрямку досліджень Національної платформи стійкості та згуртованості, аналітикиня УНЦПД, Володимир Лупацій, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості.
