Херсонська громадська організація «Місто сили», заснована у 2021 році для розвитку молоді, після початку повномасштабної війни зосередилася на допомозі жителям Херсонщини й інших південних регіонів країни. Деякий час організація мала власні гуманітарні штаби не лише в Херсонській, Одеській і Миколаївській областях, а й у Кривому Розі та Запоріжжі. Але після того, як російські окупаційні війська підірвали греблю Каховської ГЕС у червні 2023 року, команда «Міста сили» сфокусувала свої зусилля на допомозі жителям Херсонщини, Миколаївщини й Одещини, залучаючи допомогу іноземних донорів, а також українського, насамперед локального, бізнесу.

Наразі «Місто сили» пропонує правову допомогу та доступ до безплатних вебінарів із корисною для переселенців інформацією, надає продуктову, грошову, технічну й іншу гуманітарну допомогу, бере участь у проєктах відновлення інфраструктури, пошкодженої в результаті російської агресії, реагує на екстрені запити людей, які мешкають у загрожених південних областях, тощо.

Голова «Міста сили» Євген Гілін — адвокат, медіатор, кандидат юридичних наук. Народився у Херсоні й після здобуття вищої освіти повернувся до рідного міста. З 2009 року Євген у партнерстві з адвокатами та нотаріусами почав розвивати у Херсоні медіацію як альтернативний спосіб розв’язання спорів між людьми. За словами Євгена, на той час у судах Херсонщини перебувало понад 50 тисяч справ, у кожній із яких були щонайменше дві сторони у конфлікті, а це 10% від населення області. Медіація ж пропонувала інший спосіб взаємодії людей у спорі, нетоксичний формат комунікації.

Євген Гілін, адвокат, медіатор, голова громадської організації «Місто сили»

Підтримка локальних ГО, допомога дитячим будинкам, сприяння профорієнтації підлітків, створення агенції з підбору та розвитку персоналу, регіональної туристичної асоціації, популяризація спорту серед молоді — цим займався Євген Гілін у період до початку повномасштабної війни. 25 лютого 2022 року він вивіз свою родину (Євген — батько чотирьох маленьких дітей) на захід Україну та почав волонтерити.

«Триматися — не означає жити», — написав він у своїй нещодавній колонці, де детально описав умови, в яких зараз намагаються вижити понад 131 тисяча херсонців. Якими є перспективи для цих людей? Чи достатньою є допомога, яку зараз отримують жителі Херсонщини від держави, іноземних донорів і благодійних фондів? Чому багаторічне перебування українських громадян у статусі ВПО не є прийнятним? Що заважає жителям півдня евакуюватися до більш безпечних місць? Про це і не тільки читайте в інтерв’ю голови «Міста сили» Євгена Гіліна.

— Євгене, на початку цього року у виданні Liga.net вийшла ваша колонка «Херсон у 2026 році: питання життя та смерті мирного населення». У цьому тексті ви звертали увагу на системні проблеми людей, які залишаються жити на Херсонщині, але замість розв’язання цих проблем у найкращому випадку періодично отримують продуктові набори. Триває п’ятий місяць 2026 року, і можна вже робити деякі підсумки. Скажіть, із вашої точки зору, чи є ознаки того, що проблеми жителів Херсонщини розв’язують?

— Насамперед я хочу сказати, що від початку цього року Херсонщина переживає зростання кількості дронових атак із боку росіян. У середньому протягом місяця по цій території — більш як 3 тисячі дронів і більш ніж 2 тисячі артилерійських і ракетних ударів. І це суттєво відрізняє ситуацію в тому ж Херсоні від того, в яких умовах перебувають жителі більш віддалених міст. Попри це, у Херсоні залишаються понад 130 тисяч людей, із них більше 11 тисяч — діти. Щодня в Херсоні гине або отримує поранення до 20—30 людей, кількість пошкоджених російськими атаками об’єктів інфраструктури просто незліченна, через постійні повітряні тривоги нормально не працюють суди, прокуратура, загалом вся державна інфраструктура.

У своїй колонці я писав про те, що зусилля державного і громадського секторів на Херсонщині спрямовані на гасіння пожеж у прямому та переносному сенсах, але досі так і не створено системи комплексної допомоги жителям Херсонщини й інших прифронтових регіонів на півдні країни. Ми локально убезпечуємо інфраструктурні вузли від обстрілів, ставимо сітки на вулицях міста або переносимо все що можна в підземні укриття тощо, але ми комплексно не впливаємо на проблему.

— Поясніть детальніше, що ви маєте на увазі, коли говорите про необхідність створення системи комплексної підтримки жителів прифронтових південних регіонів, зокрема й тих, хто вимушено переїхав туди з нині окупованих територій.

— Це три прості запитання, на які зараз немає відповіді. По-перше: чому ми досі не пропонуємо людям реальну евакуацію — не як разову акцію, а як систему з чітким алгоритмом і гарантіями? По-друге: куди їхати тим, хто все ж вирішує виїхати, якщо реінтеграції у громадах, що приймають людей, фактично не існує? По-третє: де медична, освітня, соціальна інфраструктура для тисяч людей зі статусом ВПО, які щодня перебувають під прицілом російських дронів?

Ми реагуємо на наслідки. Але не впливаємо на проблему.

Частина команди ГО «Місто сили» під час щорічної конференції у квітні 2026 року

На сьогодні громадські організації, зокрема й «Місто сили», мають успішний досвід реалізації складних проєктів, як-от ремонт шелтерів, адресна роздача тисяч продуктових наборів тощо. Усе це стало можливим завдяки багатомільйонній допомозі міжнародних партнерів. Однак через завантаженість поточними задачами громадському сектору бракує ресурсів для створення системи багатокомпонентної допомоги, мета якої — не в тому, щоб забезпечити людей харчами на кілька днів чи тижнів, а в тому, щоб подбати про всі їхні базові потреби в комплексі: від хліба насущного до освіти, медицини, безпеки, реінтеграції у новій громаді, працевлаштування, психологічної підтримки у відновленні.

Уже понад чотири роки ми живемо, погоджуючись із тим, що мільйони наших співгромадян у своїй же країні мають статус ВПО. А деякі живуть у такому статусі й 6—7 років. Як таке можливо? Що це за історія?!

При цьому, за нашими підрахунками, щороку Херсонська область обходиться державі, міжнародним та локальним донорам приблизно в 9 мільярдів гривень. Ці кошти йдуть на підтримку роботи державного апарату, роботи волонтерських організацій, громадських організацій, на підтримку життя переселенців і вразливих груп людей тощо. Але що отримує протягом року одна конкретна людина з цих 9 мільярдів? 4—5 продуктових наборів, 3—4 набори з засобами гігієни. Крім цього, тричі протягом року одна людина може отримати по 10 600 грн гуманітарної допомоги у зв’язку з надзвичайними подіями. І ще один раз вона отримує 19 600 грн на зимовий період, щоб компенсувати витрати на комунальні послуги. Все це — в ідеальному випадку. Але головне питання: чи можна справді вижити завдяки цій допомозі? Ні, не можна. Тоді навіщо ми саме в такий спосіб витрачаємо щороку ці 9 мільярдів доларів на Херсонську область і людей, які там живуть?

— Як ви особисто відповідаєте на питання «навіщо?»? Можливо, є бенефіціари існування таких «правил гри», які передбачають багаторічне перебування у статусі ВПО?

— Питання непросте. Якщо говорити відверто, то є різні рівні «зацікавленості» у збереженні нинішнього статус-кво.

Почнімо з людського виміру. Коли херсонці переїжджають, скажімо, на захід України, вони стикаються з реальними витратами: оренда житла, гуртки для дітей, інтеграція в нове середовище. Вдома цього дискомфорту і витрат немає. З суто побутової логіки — залишатися може здаватися «вигідним». Але це хибна економія: щодня в Херсоні — це щодня на підвищеному кортизолі, в стресі, з постійним фоновим страхом — звідси купа хвороб і деградація. Це ж не про вигоду, це звикання до нестерпного.

Складніший рівень — інституційний. Коли я порушую питання системних змін на координаційних зустрічах із представниками державних і міжнародних структур, то часом зустрічаю не просто незгоду, а досить жорстку протидію. І це варто назвати прямо: частина гуманітарної архітектури, що склалася, функціонує як самодостатня система. Міжнародна організація отримує умовні $500 тис., передає $250—300 тис. на локальну НГО в Херсоні, а решту витрачає на власну операційну діяльність. Я не стверджую, що це зловмисно — це системна логіка, в якій виживання організації та виживання програми стають нероздільними. Але саме ця логіка гальмує реформу.

Щодо держави — я не вважаю, що їй вигідно мати мільйони громадян у хронічному статусі переселенців. Але мені важко помітити з боку державних органів ініціативи, спрямовані на зміну цієї системи координат.

Результат — на поверхні. Понад 130 тисяч людей живуть у режимі виживання: гинуть, маргіналізуються, думають не про відновлення, а про те, як пережити наступну добу. На словах ми всі — й держава, й іноземні донори та локальні НГО — людиноцентричні. На практиці ж система, яку ми побудували разом і яка дійсно гасить пожежі і рятує людей у кризових моментах, не забезпечує їм гідних умов у ХХІ столітті. Це треба визнати і думати, що з цим робити далі.

— Якими, на ваш погляд, є основні проблеми, пов’язані з евакуацією людей із Херсонщини? Чи щось у цьому плані змінилося за час повномасштабної війни?

— Чимало жителів Херсонщини мають досвід евакуації. Уся Херсонська область перебувала під російською окупацією до листопада 2022 року, і за цей час багато херсонців виїхало. Після деокупації і дотепер чимало херсонців теж ставали переселенцями. Чимало згодом повернулися, тому що їхній досвід життя в статусі ВПО виявився тотально негативним. Декого цькували за неправильну мову, навіть звинувачували, що через них сталася ця війна. Ціни на оренду житла теж зросли.

Волонтерські будні команди ГО «Місто сили»

Україна справді різноманітна, ментальність людей відрізняється залежно від того, де вони живуть. Це класно з одного боку, але дехто з херсонців повернувся з розумінням, що це серйозна проблема, бо їх там не чекають. Цей негативний досвід масштабувався через плітки, побутові розмови, інтерв’ю, соціальні мережі, що призвело до того, що чимало херсонців зараз готові терпіти обстріли, весь цей жах, який тут відбувається, але не виїжджати з дому.

— Євгене, нещодавно відбулася щорічна зустріч команди ГО «Місто сили», яка зараз налічує 85 членів і членкинь. Ви зокрема обговорювали, яких помилок припустилися протягом минулого року роботи. Чи могли би ви поділитися цим досвідом, якщо вважаєте, що він може бути корисним іншим?

— Наша перша помилка — думати, що війна скоро закінчиться, і ми тут же перейдемо до відновлення і розвитку. Який урок тут є? Нам треба відновлюватися і розвиватися, перебуваючи у війні, а не очікуючи її фіналу.

Друга помилка — боятися прощатися з людьми. Я прощався з людьми по-різному, часом дуже погано. Я не міг спокійно сприймати, що людина, яку я навчив, виховав у бізнесі чи у громадському секторі, дав адвокатське свідоцтво, дав клієнтів, досвід, розуміння і знання, від мене йде. Це був ніби зрадник.

Зараз я переосмислив радикально це своє ставлення. Не варто затримувати біля себе тих, хто хоче піти. Ротація людей в наших спільнотах є важливим чинником міцності нас і на інституційному рівні, і як суспільства.

Члени команди ГО «Місто сили» під час щорічної конференції у квітні 2026 року

— Як змінилася ваша комунікація з державними органами протягом років повномасштабної війни? Є якісь зрушення, зміни підходів із вашої точки зору як громадського активіста?

— Інституційно нічого не змінилося. Спроможність державних інституцій до взаємодії з громадським сектором залишилася такою ж зашкарублою, як і раніше. Я не бачу абсолютно жодних сигналів, що інституційно держава відкривається до громадського сектора й готова до великих колаборацій.

Якщо на цьому полі й трапляються успіхи, це відбувається тоді, коли з боку держави з’являються люди, здатні мислити системно і креативно одночасно, а не реагувати на поточний порядок денний.

Однією з таких я вважаю голову Херсонської ОВА Олександра Прокудіна. Знаю, що не всі зі мною погодяться, але з власного досвіду співпраці можу сказати: він готовий до діалогу з громадським сектором і вміє відстоювати нестандартні рішення. Зокрема, саме він у квітні цього року виступив з ініціативою законодавчо закріпити статус «захисника цивільного фронту» для комунальників, які працюють у червоних зонах. Зараз для прифронту є критично важливим перевести реальне визнання роботи комунальників у правову форму.

Інший приклад — Анатолій Комірний, заступник міністра соціальної політики з питань цифрового розвитку. Під його керівництвом Міністерство напрацьовує стратегію комплексного супроводу ВПО — не фрагментарної допомоги, а системного маршруту від евакуації до інтеграції. Окремий напрям — розробка цифрової платформи, яка мала б об’єднати неурядові організації, державні органи та міжнародних донорів у спільному інформаційному просторі. Паралельно Комірний веде переговори з ВПП ООН щодо інтеграції державних систем соціального захисту з міжнародними цифровими платформами, зокрема Building Blocks на основі технології блокчейн, що дозволило б адресніше доставляти допомогу людям у прифронтових громадах.

Це саме той підхід, якого завжди бракувало, — вибудова архітектури на противагу точковим реакціям. Такі люди в системі є, і це дає підстави вірити, що змін на краще буде більше.

— Розкажіть, якими є ваші стратегічні пріоритети як громадської організації на поточний рік?

— Перше — посилити наш аналітичний хаб, який відповідає за збір, аналіз інформації про потреби людей у регіоні. У нас бракує фінансів для того, щоб реалізувати цю задачу, тож диверсифікація джерел фінансування — це ще один наш виклик.

Третє — підсилити адвокаційну компоненту в нашій роботі. Маю на увазі, що нам необхідно більш потужно і масштабно адвокатувати ті проблеми, про які ми зокрема говорили раніше.

Четверте — нам слід об’єднуватися з іншими активними гравцями громадського сектора. Тому у квітні, коли ми проводили зустріч команди «Міста сили», ми запросили долучитися наших іноземних партнерів і представників інших ГО, з якими ми співпрацюємо у Херсонській, Миколаївській, Одеській областях.

І п’яте — турбота про людей, які тримають усе це на собі.

П'ятий рік повномасштабної війни, без повноцінного відпочинку, без можливості вийти з режиму постійної готовності. Ті, хто працює в громадському секторі на прифронті, — це люди, які вигорають, травмуються і зникають із поля — тихо, без некрологів і пресрелізів. Саме тому ми почали системно адвокатувати перед міжнародними донорами просту, але досі недооцінену ідею: фінансування відпочинку та сталої психологічної підтримки команд НГО має бути окремою бюджетною статтею, а не благодійним бонусом за залишковим принципом. Адже інституційна стійкість будь-якої організації починається з того, чи може людина прийти на роботу наступного понеділка і не зламатися.

Люди — це не ресурс у корпоративному сенсі. Це єдине, що насправді має значення. І якщо ми не навчимося їх берегти, жодні гранти цього не компенсують.

Фото надала комунікаційна служба ГО «Місто сили»