cs.detector.media
Юрій Луканов
для «ЗМІ для змін»
13.12.2022 14:00
Як будувались комунікації фонду «Повернись живим»
Як будувались комунікації фонду «Повернись живим»
Уривок майбутньої книжки про волонтерський рух в Україні.

Журналіст Юрій Луканов завершує книжку про волонтерський рух в Україні, яка буде видана за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Значну частину книжки він присвятив фонду «Повернись живим». Цей матеріал — розділ майбутньої книжки, присвячений комунікаціям фонду.

Піаром фонду «Повернись живим» бухгалтерка за освітою Тетяна Ромах зайнялася випадково — через те, що їй не дали грошей для цього самого фонду. Вона прийшла туди у травні 2014 року. Прочитала емоційний допис Віталія Дейнеги із закликом збирати гроші на допомогу армії. «З ним ми були друзями на фейсбуку, — каже Тетяна. — А особисто познайомилися під час Майдану. Він там розносив яблука та іноді допомагав. Я вирішила діяти разом із ним. Це було цікаво».

Вона зв’язалася з Віталієм і сказала, що він може на неї розраховувати. В офісі фірми, де вона працювала маркетологинею, Тетяна під час перерви обдзвонювала своїх знайомих і просила пожертвувати для потреб армії. Але їй не вдалося зібрати значну суму.

Вона вирішила діяти іншим способом. Знайшла на «Українській правді» адресу редакції й написала емоційного листа. «Що ми збираємо гроші на допомогу армії, що в нас прозора бухгалтерія і тому подібне, — каже вона. — І сайт опублікував пост сторінки “Повернись живим”. Після цього Віталію почали телефонувати спонсори. Він зумів зібрати близько 200 тисяч гривень». Такий результат дав розуміння, що необхідно працювати із засобами масової інформації. Журналістка Ольга Решетилова, яка теж волонтерила у фонді, поділилася списком медіа з координатами. Тетяна щодня виділяла пів години чи годину, щоб телефонувати  в редакції. «Дуже емоційно переконувала їх, що нам треба допомагати війську, — згадує вона. — Розповідала, чим ми займаємося, пропонувала зняти сюжет про відправку посилок до зони бойових дій. До нас почали звертатися журналісти. Шукати новини, адже ми були цікаві. Почали робити репортажі і запрошувати на ефіри».

В якийсь момент її волонтерство почало домінувати над основною роботою. «Я, бувало, давала телефон фірми, — згадує Тетяна Ромах. — Коли телефонували і просили волонтерку Таню, то це не викликало захоплення у колег. Тим більше, що фірма мала московське коріння. Врешті мене звільнили з роботи. Однак Віталій знайшов спонсорів, які погодилися виплачувати кільком людям зарплату. Я отримувала спочатку 5–7 тисяч гривень. Цього вистачало на оренду квартири і на їжу. Але я не нарікала, бо треба було рятувати країну. Особливо намагалася допомогти Луганщині, звідки я родом».

На перших порах інформаційна робота була хаотичною. Але згодом працівники фонду почали планувати, хто скільки постів має написати. Тетяна каже, що сама вона писати не вміє. Вона далі займалася просуванням постів своїх колег у медіа. Фонд ставав все більш упізнаваним.

«Поява публікацій про нас, — каже керівник фонду Віталій Дейнега,значно збільшила надходження грошей. Якби не робота Тані Ромах, то фонд не існував би. Це тим більше цінно, що Тетяна не була фаховою піарницею».

На прохання Віталія Дейнеги дизайнерка Фрося Ярцес створила для організації перший логотип. Інший його товариш Євген Шевченко, програміст із Харкова, зробив сайт фонду. У серпні 2014 року на додачу до групи фонду заснували фейсбук-сторінку.

Одного чудового дня біля воріт 169-го навчального центру «Десна», який тепер уже носить ім’я князя Ярослава Мудрого, зібралася колоритна компанія. Невеличкий натовп людей. Вони виглядали так, наче йдуть на пікнік. Правда, таке враження псували великі вантажівки.

Серед людей була молода жінка, як постійно телефонувала кудись. Розмовляла, а після чергової розмови телефонувала знову і вставляла у свою балачку колоритну лайку. Вартові з подивом поглядали на неї: така лексика аж ніяк не в’язалася з її інтелігентним виглядом. Це була представниця фонду «Повернись живим» Ольга Решетилова.

«Я на той час уже навчилася спілкуватися добірним матом, — каже вона. — Військові мене навчили. Коли я дуже зла, то в мене відкривається дар переконання зрозумілою для військових мовою. Коли військові почули таку знайому їм лексику, проблема була розв’язана миттєво».

Її гнів викликав ризик зриву важливої роботи: для фонду «Повернись живим» знімали рекламний ролик. Він передбачав участь різних родів військ. На завершальному етапі мали знімати саме в «Десні». Якби зйомка не відбулася, треба було розпускати творчий колектив. Потім знову його зібрати було би додатковим головним болем.

Ольга Решетилова. Фото з фейсбука.

«Я, провівши переговори, ні від кого не отримала остаточної відповіді, — каже Ольга. — Але вся група були на ногах і простоювати було неможливо. Особливо прикро було, що наш фонд допомагав “Десні”. Ми не були людьми з вулиці. Коротше, ми нахабно приїхали під ворота. Я зателефонувала начальнику штабу і повідомила, що ми вже на місці. Врешті після всяких узгоджень нам дозволили знімати».

Зйомки рекламного ролика були пов’язані з приходом креативного директора — професійного рекламіста Олексія Новикова. «Наша спільна з Віталієм Дейнегою знайома звела нас з ним, — каже Олексій Новиков. — Йому була потрібна людина, яка  займалася  просуванням фонду у соціальних мережах. Це не моя спеціалізація. Але ми домовилися, що за потреби в рекламі він до мене звернеться. Так і відбулося. Ми почали співпрацювати з чогось невеличкого. Тоді був унікальний час. Я працював на волонтерських засадах. І було багато людей, готових безкоштовно працювати, щоб допомогти армії. Дизайнери, художники тощо. А потім виникла ідея рекламного ролика. Віталій якось домовився з фірмою Lime Light і вони погодилися зняти для фонду рекламу».

Віталій каже, що якраз Олексій Новиков домовився з цією фірмою. Хай там як, робота закипіла.

Треба було знайти ідею для кліпу й написати сценарій. Олексій згадує, як ходив коридором фірми, де працював тоді, і щосили горлав у трубку: «Кричав на Віталія, бо йому все було не так. Всі ідеї, які я пропонував, гальмувалися. Такі були бурхливі дебати. Це нормальний творчий процес».

Врешті зупинилися на ідеї «Армії потрібні очі». Вона полягала в тому, що вояки з різних родів військ воюють із зав’язаними очима. Для того, щоб бачити, їм потрібні прилади нічного бачення. Завершувався ролик закликом долучатися до збору грошей для армії. Режисером кліпу став художник Олексій Сай. Після затвердження сценарію пішли домовлятися з міністерством оборони. Сценарій передбачав участь багатьох військових і техніки. Однак у міністерстві виникла проблема. Сценарій передбачав трагічний кінець: ворог підходив до бійця впритул ззаду через його сліпоту.

«Проти цього виступив керівник новоствореного Управління військово-цивільного співробітництва, — згадує Ольга Решетилова. — Він вважав, що кінець має бути не таким песимістичним. Він навіть відмовлявся погоджувати зйомки в армії. Врешті кінець змінили».

У 40-й бригаді тактичної авіації, яка базується у Василькові під Києвом, зйомки дозволили без проблем. «Коли фонд “Повернись живим” звернувся з проханням надати можливість зняти рекламний кліп на наших літаках, я це питання вирішив з командиром частини у Василькові дуже швидко. Адже фонд надав нам безцінну допомогу», — каже полковник Олександр Біньковський, на той час заступник командира повітряного командування «Центр» із виховної роботи.

«Ще була проблема суто психологічна, — згадує Олексій Новиков. — Ми знімали ворожий блокпост. І наші військові не хотіли грати ворогів. Їх можна було зрозуміти. Ледь умовили. Але потім цей епізод не увійшов до ролика. Режисер Олексій Сай зняв більше матеріалу, ніж потрібно. Потім відмовлявся від деяких шматків».

Ролик був змонтований у грудні 2014 року. За оцінкою Олексія Новикова, якби за цей ролик треба було платити,то він обійшовся б у 70–80 тисяч доларів.

Віталій Дейнега каже, що вони ставили собі за мету розмістити цей ролик одразу на багатьох телеканалах. Потрібно було домогтися, аби він отримав статус соціальної реклами. Інакше його демонстрацію вимагали б оплату. «Коли ролик був готовий, я кілька тижнів буквально жила в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, — каже Ольга Решетилова. — Довелося долати купу бюрократичних перешкод. Нацраду треба було довго переконувати, що цей ролик є соціальним. Врешті і це вдалося зробити».

У травні 2015 року кліп вийшов одночасно на багатьох телевізійних каналах. Віталій Дейнега вважає, що після цього фонд став чи не найбільш упізнаваним в Україні. За результатами соціологічних опитувань, які проводив фонд родини Загорій, краще знають лише фонди Ріната Ахметова, Віктора Пінчука і Червоний хрест.

У серпні 2021 року в Києві відбулася «Кримська платформа» — міжнародний координаційний захід для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму і сприяння звільннню півострова, зміцнення європейської та глобальної безпеки. Політики і експерти з усього світу могли споглядати воєнні артефакти. Серед них був календар фонду «Повернись живим» із вельми специфічним написом.

Календар складався з фотографій бійців, які захищали донецький аеропорт, — у народі їх називають «кіборгами». Також були автографі бійців 95-ї бригади. Жора Турчак написав: «Якого хера ти не привіз мій берет?» Ішлося про те, що Віталію Дейнезі не вдалося виконати прохання Жори і передати йому берет, який у нього зберігався ще з часів строкової служби. Він хотів його мати перед відправкою в донецький аеропорт.

Віталій Дейнега вважає випуск цього календаря знаковою подією для фонду, яка підвищила його впізнаваність. А ініціював це один із ключових спонсорів фонду — Сергій Савченко, власник меблевої фірми Blest. Як каже Віталій, він здружив Сергія з бійцями 95-ї бригади. Той з’їздив до них. Мав там кілька показових історій, які його надихнули на цю ідею.

«Ми ночували в Пісках, — розповідає Сергій Савченко. — У хаті,  де був командний пункт. Всі спали навалом, хто де на чому. Серед ночі з боку Донецька почалися потужні обстріли з градів. Ми чули, як десь воно вилітає, потім по рації спостерігач передавав напрям польоту, військові чули,  що не в нас, і спокійно спали. Хата ходила ходором, дзвеніло шибки у вікнах. А я щоразу підривався кудись тікати. Але комбат, який спав поруч, сильною рукою вкладав мене назад. Типу, спи і не заважай нам спати. Так тривало  пів ночі, аж поки спостерігач не назвав близький до нас напрям. Військові підхопилися і почали збиратися. Тут по рації я почув взагалі незрозуміле: Увага! Зачистка гаражів!!. Яких гаражів? Хто їх чистить? Військові почали збиратися ще швидше. Я, як куля, першим вилетів на вулицю, щоб сховатися у погребі, про який я чув раніше від хлопців. На вулиці під навісом навколо вогнища сиділо троє вартових. Попри тремтіння землі і вогняні сполохи у небі, вони курили з таким собі вдумливим філософським виглядом. Наче буддисти у молитві. З величезними від страху очима я підбіг до них: Де??? Де погріб??? Куди ховатись???!!! Один неспішно зробив глибоку затяжку, видихнув,  подивився так по-доброму на мене: Сідай, хлопче, до вогню — погрійся… Каву будеш? Я ледь не закричав від переляку і необхідності терміново щось робити для власного порятунку під пострілами і перспективою зачистки якихось гаражів: Яка на хрін, б...дь, кава??!!!!! Він відповів: “Яка-яка! Розчинна... іншої немає...”. Наче загіпнотизований таким дивним спокоєм, я взяв розчинну каву, повісив на шию калаш для самозаспокоєння і майже мовчки просидів біля вогню до самого ранку. Про яку зачистку гаражів ішлося — я так і не зрозумів».

Сергій Савченко запросив фотографа Романа Ніколаєва в зону бойових дій. Від Слов’янська до села Піски їх віз військовий на прізвище Рябуха родом із Євпаторії, який служив у Криму і не зрадив Україну. Тоді біля Пісків ішли бої. Десь поблизу стріляли. Савченко запитав Рябуху, чи має той зброю. Той каже: «Так. Пістолет з одним набоєм, щоб не потрапити у полон». Савченко каже: «Так нас же кілька». «Такий собі епізод із реального життя на грані чорного гумору», — коментує Савченко. Хай там як, але воїнів сфотографували. На презентацію  календаря фонду «Повернись живим» у грудні 2014 року, за свідченням Віталія Дейнеги, прийшли всі телеканали.

«Тираж у тисячу примірників  розлетівся миттєво, — каже він. — Потім надрукували ще три тиражі. І щороку ми випускаємо календар фонду. Він допомагає збирати гроші на нові проєкти».

Так само щороку відзначають день народження фонду «Повернись живим». Вперше це сталося у травні 2015 року. «Ми запросили всіх, — згадує Віталій Дейнега, — кого змогли, причетних до фонду — представників різних частин, яким ми допомагали, донорів, журналістів, волонтерів, урядовців. Загалом було десь 200 людей. Захід був дуже душевний. Він допоміг створити емоційний контакт між різними людьми і сприяв тому, що вони усвідомили цінність того, що ми робимо. Фонд дав їм зрозуміти, що через нього вони можуть взаємодіяти».

Виступає Віталій Дейнега. Фото з фейсбука

У квітні 2018 року ЗМІ повідомили, що в Дніпрі благодійний фонд «Повернись живим», письменник Сергій Жадан і учасники гурту «Лінія Маннергейма» презентували кліп на пісню «Колискова». Слова до цієї пісні написав Сергій Жадан, музику — Олег Каданов, а пісню виконали Саша Кольцова і Олег Каданов.

Таке, на перший погляд, дивне поєднання митців і благодійного фонду пояснювалося тим, що ця презентація стала фінальною частиною ширшого проєкту Wake app in peace, який отримав солідні нагороди. Саме app, а не up, як було б правильно англійською мовою.

Креативний директор фонду Олексій Новиков розповідає, що 2015 року до нього прийшов його колега Артем Карелін із медіаагенції Agama. Він запропонував ідею благодійного годинника для «Повернись живим». Ним мали користуватися люди, які хотіли допомогти «Повернись живим», а через нього армії. Якщо людина поставила будильник мобільного телефону, а прокинувшись, хотіла поспати ще і переставляла будильник на пізніше, то на рахунок фонду перераховувалася сума, яку визначав сам благодійник. Це мало відбуватися через спеціальний застосунок.

За словами Олексія Новикова, у Віталія Дейнеги десь рік не доходили руки, щоб розібратися в суті проєкту. 2016 року робота почалася. Великою проблемою, як вважає Олексій Новиков, був спосіб оплати для цього застосунку. На той час були способи, які не підходили для цього проєкту. Чимало поламавши голови, розробники знайшли спосіб.

На той час змінилась головна піарниця фонду. Тетяна Ромах пішла через вигорання. «Коли ми збирали гроші на бронежилети — це одне, — пояснює Тетяна. — Вони для захисту. А коли на якісь ракети, снайперські гвинтівки і тому подібне, то я розуміла, що це війна, що або ми їх, або вони нас. Але моя пацифістська природа протестувала. Я була в постійному конфлікті сама з собою. Приходили люди і розповідали, що їхніх рідних вбили, їм відірвало голову, або руку. Вони приносили гроші, щоб помститися. Це було тяжко емоційно. Врешті я відчула: або я помру зараз, випалю своє нутро, або піду звідси. Я про це сказала Віталію. Пояснила, що я маю рятувати своє життя. З іншого боку, було тяжко іти з фонду, який ми створили власними руками. Адже ми відчували гордість від того, як ми могли впливати на хід війни. Допомагати армії вистояти. Але я більше не могла. І я звільнилася».

На її місце прийшла Віра Моїсеєнко (на той час мала дівоче прізвище Прохира). За освітою політологиня, Віра працювала прессекретаркою однієї з парламентських фракцій. «Я спершу стежила за роботою фонду, — згадує Віра. — Деколи переказувала гроші. Імпонувало те, що купують цільове обладнання і фахово підходять до справи.

Віра Моїсеєнко. Фото з її архіву

З Віталіком Дейнегою знайомилися особисто у 2016 році, коли оголосили мобілізацію творчих військ. Фонд організував зустріч людей, які вміли писати тексти, знімати фото, відео, монтувати, робити дизайн макетів, писати музику тощо. Я теж відгукнулася, бо писати про політику на той час уже остогидло, хотілося бути причетною до допомоги армії. На цій зустрічі також познайомилася з заступницею Дейнеги Іриною Турчак, і близько року працювала переважно з нею: писала тексти для фейсбука, допомагала з інтерв’ю для календарів фонду. Потім у фонді з’явилася вакансія керівника піар-відділу, а я тоді звільнялася з Верховної Ради — і зголосилася».

Wake app in peace у перекладі значить «Прокидайся з миром». Але на письмі прокидатися виглядало б так: wake up. Це була свідома некоректність. «Аpp» у назві натякало на application, тобто застосунок у мобільному телефоні.

Віра Моїсеєнко мала забезпечувати змістовну частину додатку. Після дискусій у фонді вирішили, що сигнал будильника має бути піснею. «Ідея полягала в тому, що рінгтон має заколисувати, згадує Віра. — Ну, щоб люди просипали і більше грошей списувалося. Відповідно, мелодія має бути колисковою. Вирішили, що рингтоном має бути уривок з пісні, яка б могла жити своїм життям і за рамками проєкту». У фонді вирішили звернутися до Сергія Жадана, який тоді готував до друку свій роман «Інтернат» про події на Донбасі. Віра Моїсеєнко з подругою пішли на творчій вечір Сергія. Вони підійшли до нього під час автограф-сесії після читань. Віра пояснила суть проєкту. Сергій погодився.

«Текст народжувався частинами, — каже Віра. — Сергій надсилав їх імейлами. І майже одразу народилася музика, Олег Каданов награв її і надіслав запис. За рекомендацією Сергія жіночу партію виконала Саша Кольцова, чоловічу — автор музики Олег Каданов. Запис пісні робився у Харкові, відео для кліпу знімали здебільшого на фронті — це документальне відео, а постановочні сцени були зняті у Києві та Вінницькій області. Героїні на відео — це реальні мама, дружина і донька військових. Відеооператорами були Макс Левін, Олексій Кондаков, Інна Варениця та інші».

На підтримку додатку фонд провів інформаційну кампанію. У Києві та багатьох інших містах стояли борди з рекламою Wake app. Частиною кампанії став кліп. У ньому контраст між заспокійливим тоном і відео з війни давали особливий ефект і нагадували, хто дає змогу українцям спати спокійно. А в кінці з’являлося зображення мобільного телефону із текстом від фонду, який пояснював, що цей додаток був створений «для підтримки всіх українських воїнів, які захищають наш мирний сон». Віталій Дейнега вважає, що цей проєкт став прикладом поєднання оригінальної ідеї і блискучої рекламної кампанії. Він отримав 24 нагороди на конкурсах реклами.

Віталій Дейнега 2015 року дозволив собі нетривалий відпочинок, який приніс фонду можливості реклами на тисячу доларів щомісяця. Влітку знайома волонтерка Тетяна Джафарова скинула йому посилання про фестиваль Burning Man, у якому братиме участь українська команда. Це фестиваль радикального самовираження, що відбувається у пустелі Блек Рок штату Невада. Там монтують дивовижні скульптури, які потім знищують або розбирають до гвинтиків, щоб у пустелі не лишилося і сліду. Територія вільна від грошей, тому про харчі і житло учасники дбають самі.

«Я давно і довго мріяв побувати на цьому заході, — каже Віталій Дейнега. — Таня на моє прохання послала листа одеському художнику Олександру Мілову, який організовував поїздку. Запитала, чи не може він прихопити Віталія Дейнегу з Києва, мовляв, він заслужив. Той відповів: без проблем. Я понад рік працював майже без вихідних. Вирішив дозволити собі такий перепочинок. Але в мене не було тоді грошей для поїздки до США. І я вперше попросив їх для себе через фейсбук. Мені допомогли. І це була найкрутіша поїздка за межі України.

Я не обмежився лише фестивалем. Я з’їздив у Каліфорнію. Жив там у львів’янина Остапа Коркуни, який працює в центральному офісі Facebook. Він поводив мене по офісу, показав як організована праця, познайомив з українцями, які там працюють».

Кожен із працівників отримує щомісяця сертифікат на 250 доларів, який дає можливість рекламуватися на фейсбуку. Вони вирішили віддавати свої сертифікати фонду «Повернись живим». За словами Віталія, це близько тисячі доларів на місяць.

«Ми написали пост і запустили його як рекламу. Пропонували журналістам співпрацю на волонтерських засадах. Ми пропонували  посилати їх на війну, а вони б писали тексти для нашої фейсбук-сторінки. Анастасія Федченко, яка працювала газеті “День”, Анатолій Гаєвський, Олена Максименко і Ольга Омельянчук відгукнулися на цю чи наступні подібні пропозиції, — згадує Віталій. — А львів’янка Дар’я Бура погодилася переїхати до Слов’янська і писати звідти. Вона стала у нас журналісткою на зарплаті».

«У мене від початку війни незакритий пункт, — розповідає Дар’я Бура, — що я не пішла в армію чи добробат. Напевно, забракло сміливості. Мені потрібно було хоч якимось чином долучитися до армії. Тому волонтерство у Повернись живим розцінила як таку можливість».

Дар’я родом із Дніпродзержинська, нині Кам’янське, на Дніпропетровщині. У Львові 2010-го закінчила Українську академію друкарства, отримала редакторський фах. Працювала журналісткою у місцевих виданнях. Із 2014 року — на 24 каналі у львівській редакції, потім на телеканалі ZIK (тоді він ще не належав Медведчуку. — «ДМ»). Вона прочитала пост Віталія Дейнеги з пропозицією писати для сторінки «Повернись живим» і написала йому. 5 вересня він зателефонував і запропонував написати про Володимира Кияна на псевдо «Тайфун». Два дні до того він підірвався на розтяжці біля містечка Щастя на Луганщині і загинув.

80-та бригада, де він служив, базується у Львові, тому його побратимів було легко знайти. Дар’я написала текст, який складався зі спогадів про загиблого офіцера.

«Дейнега вирішив, що людина, яка пише по війну, не бачивши війни — це не дуже правильно, —згадує Дар’я Бура. — Він запропонував поїхати в зону бойових дій. Я приїхала до Києва зі Львова. Ми з ним поїхали до 57-ї бригади. Тоді я вперше потрапила на Донбас. Дейнега поїхав у своїх справах, а мене залишив із військовими. Моїм завданням було написання життєвих історій про військових і війну. Я така перелякана була, не знала, як підступитися до військових, про що з ними говорити і як це робити правильно. Комбат покликав двох військовослужбовиць, дівчат, обидві на ім’я Наталя, і попросив мною опікуватися. Вони мені допомогли і створили практично тепличні умови. Приводили бійців, спілкувалися, розповідали історії і навіть турбувалися про мій комфорт. Командир звозив на позиції підрозділу і дав змогу поспілкуватися з військовими. За два дні я зібрала матеріал на десять публікацій. Я тепер перечитую ті перші матеріали і бачу, що вони страшенно наївні».

Потім Віталій Дейнега зробив їй пропозицію: Дар’я переїздить у Слов’янськ, фонд платитиме їй зарплату, а вона звідти їздитиме у район бойових дій. Відвозитиме техніку і заодно писатиме про те, що там відбувається. Дар’я подумала два дні і дала згоду.

Перший час поселилася у гуртожитку Донбаського державного педагогічного університету, де на двох верхніх поверхах жили військові. Її поселили в одній кімнаті з волонтером фонду Володимиром Вітюком, який працював у мобільних групах. Вони нібито жили в одній кімнаті, але практично не бачилися. «То він в роз’їздах, то я», — каже Дар'я. Вона там прожила два тижні. Потім орендувала квартиру.

Після переселення Дар’ї Бурої в Слов’янськ на сторінці фонду почали з’являтися щоденні зведення з фронту. Вона двічі на тиждень виїздила на фронт і присилала звідти новини та історії воїнів. Бувала всюди — від Маріуполя до півночі Луганщини.

Дар’я Бура. Фото з її архіву

«Якось у 72-й бригаді на позиціях ночували з нашим волонтером Артемом Пархоменком у кімнаті будинку на другому поверсі, — згадує Дар’я Бура. — Над нами був лише дах. Жартували з ним, що, коли раптом прилетить від терористів, то нам кінець. Та ніч минула спокійно. А через два тижні хлопці написали, що той будинок розтрощили прямим влучанням. На щастя, ніхто не загинув, бо всі бійці були на позиціях».

Дар’я сама дивувалася, але їй не було страшно. Бійці казали, що вона злякається, коли вперше побачить убитого. «На щастя, я жодного вбитого не побачила», — каже вона.

Розповідає, що реально злякалася в одній роті, яка стояла за Авдіївкою на Донеччині. «Ми пішли окопом, — каже Дар’я. — Ротний показував позицію і де скільки тепловізорів мають. Щойно піднялися з окопу,  над головою почало літати. Ми присіли. І тут на мене напав страх аж до паніки. Вмовила всіх вертатися назад. Бігли слизькими стежинками, а прилітало так, що чула, як відбивається в деревах».

Дар’я Бура прожила у Слов’янську вісім місяців. Потім переїхала до Харкова, а далі — до Києва. Працювала у фонді до 2017 року. «Потім сталося вигоряння, як модно говорити, — згадує Дарія. — Хотілося мирної, цивільної журналістики. Віталій Дейнега мене кілька разів запитував, чи я впевнена, що хочу йти з фонду. Я відповідала ствердно, а потім навіть пошкодувала».

Тема війни не відпускає Дар’ю після звільнення з фонду. Вона іноді пише для його сторінки. Після звільнення працювала на радіо міністерства оборони «Армія ФМ», звідти також їздила на передову, де проводила прямі ефіри з військовими. Написала три книжки. Одну — у співавторстві — про в’язнів донецьких і луганських терористів «Ізоляція. Таємні тюрми Донбасу». Другу — про українського нацгвардійця Віталія Марківа, якого італійці спершу засудили до тривалого ув’язнення за нібито вбивство італійського журналіста, а потім виправдали. І також у співавторстві три томи «Хроніка війни 2014–2020». Нині працює на львівському «Радіо Перше» ведучою програми про ветеранів і військових.

Сьогодні фейсбук-сторінка фонду «Повернись живим» має найбільшу кількість підписників серед усіх українських сторінок. Це не випадковість. Таке завдання поставив Віталій Дейнега перед айтішником Дмитром Микульським, який співпрацював із фондом з 2015 року.

«Влітку 2014 року я прочитав інтерв’ю Віталія Дейнеги, — розповідає Микульський. — Шукав, чим можу допомогти. Спершу допомагав фінансово. Потім став допомагати роботою. На волонтерських засадах робив різні роботи — перевезення, отримання товару, гравіювання на нашій продукції застережних записів про те, що це не для продажу». Потім з’явилася спеціалізація: Дмитро Микульський сфокусувався на просуванні фонду в соціальних мережах. До 2014 року він навіть у фейсбуку не був зареєстрований, відповідно, не мав досвіду користування. Мусив учитися на ходу.

Фонд «Повернись живим» повідомляє про успіхи. Фото з фейсбука 

Мета активності фонду у соцмережах — зібрати від зацікавлених гроші на допомогу армії. У фонду була фейсбук-група на понад 10 тисяч членів. Постала необхідність сторінки, яка б зібрала значно більшу аудиторію. Важливо було «сподобатись» фейсбуку. «Є алгоритми просування публікацій в мережі. Їх знає лише керівництво фірми. При тому вони постійно розвиваються і змінюються. Я намагався вираховувати їх емпіричним шляхом через експерименти з рекламою і публікаціями. Більшу частину часу витрачав на статистичний та математичний аналіз, — каже Дмитро. — Всі журналісти пройшли, так би мовити, курс молодого бійця. Ми з керівницею піар-відділу Ольгою Омельянчук, яка прийшла після Віри Прохири, проводили регулярні наради з журналістами про те, як краще писати, щоб фейсбук був зацікавлений у просуванні матеріалу. До речі, з приходом Ольги сторінка почала нагадувати засіб масової інформації — там з’являлися новини, а не лише суб’єктивні замітки. Ще один важливий компонент — довіра читачів. Вона забезпечувалася, зокрема, прозорою звітністю. Комплекс цих складових спрацював».

Нині сторінка фонду має понад три мільйони підписників. Для порівняння: у Володимира Зеленського в три рази менше. У Петра Порошенка на пів мільйона менше.

«Потім ми провели ребрендинг, — каже Віталій Дейнега. — Здається, це дуже проста робота, але вона зайняла пів року. Наш старий логотип явно був застарілий. Наш креативний директор Олексій Новиков привів креативника Олега Кравчука. Ми поставили перед ним завдання, щоб лого транслювало цінності організації, її суть, просто і легко запам’ятовувалося і було таким, що його легко можна було б пристосувати на будь-яке місце — сайт, чашку тощо. Він спершу дослідив всі логотипи і бренди великих міжнародних фондів. Я сказав: спробуй намалювати щось таке, до чого дійдуть люди через роки. Нехай він буде йти попереду свого часу. Він давав макети. Потім пропадав на кілька місяців. Він врешті приніс той суперзухвалий і суперсміливий дизайн, який ми затвердили».

Сьогодні, коли звучить фраза «Повернись живим», то всі, хто цікавиться подіями на війні, сприймають ці слова не лише як побажання, але і як назву фонду, котрий працює на те, щоби побажання втілилося в життя.

cs.detector.media
DMCA.com Protection Status