cs.detector.media
Людмила Тягнирядно
«ЗМІ для змін»
25.09.2022 12:00
Артем Денисов, Veteran Hub: «Після повномасштабного вторгнення вся Україна стала країною ветеранів»
Артем Денисов, Veteran Hub: «Після повномасштабного вторгнення вся Україна стала країною ветеранів»
Як спільнота допомагає ветеранам адаптуватись і повернутись до цивільного життя, підтримує родини військових і готує суспільство до усвідомлення, що кожен п’ятий українець — ветеран.

Veteran Hub — це спільнота людей, частина яких є ветеранами російсько-української війни. Вони опікуються воїнами, що повертаються до цивільного життя. Команда надає психологічні та юридичні консультації військовим та їхнім родинам, допомагає з працевлаштуванням та комфортним поверненням до мирного життя. Як змінилося життя команди Veteran Hub після повномасштабного вторгнення, які виклики стоять перед волонтерами та активістами на цій війні, а також якою є роль медіа у висвітленні реальної картини дійсності з поля бою, говоримо з керівником Veteran Hub Артемом Денисовим. 

— Артеме, як змінилась робота Veteran Hub із початком повномасштабного вторгнення? 

— З одного боку, вторгнення було неочікуваним, з іншої — ми розуміли, що щось наближається. Тому в нас був безпековий план. Ми працювали мережею: три філії — Вінниця, Дніпро, Київ — і мобільні офіси. Зранку 24 лютого почалась евакуація. Ми, як і домовлялись, виділили собі 5—7 днів на переорієнтацію, щоби зрозуміти, що відбувається. І після того поновили роботу у форматі «лінії підтримки». Долучалися всі, хто міг. Через «лінію підтримки» ми покрили основні психологічні та юридичні запити людей, які до нас звертались, і допомагали в питаннях працевлаштування. У перші місяці люди потребували комплексної підтримки, кризової консультації, інформації, куди можна виїхати, які програми доступні, куди звертатися щодо евакуації, де шукати рідних. В тому числі були запити, як долучитися до територіальної оборони чи приносити користь у якийсь інший спосіб. 

У кінці травня ми поновили роботу вінницької філії. Зараз Вінниця працює в тому ж форматі, який був до повномасштабного вторгнення: сам хаб, онлайн-консультації і мобільний офіс. Мобільний офіс — це можливість довозити консультантів і послуги до тих ветеранів і їхніх родин, які перебувають далеко від обласного центру й не мають можливості доїхати до самого хабу. Київський хаб на стадії переформатування, оскільки наш великий просторий офіс на 800 м² розташований на двадцятому поверсі телецентру «Олівець». Працювати в телецентрі небезпечно, тому ми в пошуках іншого простору. А «лінія підтримки» працює весь час і по всій Україні. 

— Як багато ветеранів або їхніх родин звертаються до вас по консультацію? Які запити? 

— З початком повномасштабного вторгнення ми зосередились на трьох напрямках роботи. Зрозуміло, що навесні питання працевлаштування не стояло взагалі. Адже всі намагались перш за все убезпечити себе. І саме так у нас виник неофіційний адміністративний напрямок. Коли, наприклад, люди, ще перебуваючи в дорозі телефонували і запитували, куди можна приїхати, де зупинитися. А зараз повертаються запити про роботу. Також змінився і психологічний напрямок роботи: якщо до повномасштабного вторгнення ми спеціалізувались на довготривалій терапевтичній роботі, деякі клієнти з нами працювали навіть рік, то зараз ми говоримо про кризові інтервенції, коли треба тут і зараз. Якщо говорити про «глибину» психологічної допомоги, то зараз ми тісніше співпрацюємо і з фаховими лікарями. Ми не медичний заклад і послуг лікування не надаємо, але у нас є група перевірених лікарів, у тому числі клінічних психотерапевтів і психіатрів, до яких ми можемо скерувати наших клієнтів. І так між основними напрямками в нас утворюються робочі групи, куди входять, для прикладу, наша кейсменеджерка, лікар і психотерапевт — і разом вибудовують роботу. Що ж до юридичного напрямку, то запит на юридичні консультації ніколи не спадав, навіть на початку весни.

— Найчастіше звертаються військові чи їхні родини?

— Порівну. Ми працюємо також із родинами полонених та загиблих. Ми відкриті для всіх.

— Після перемоги постане питання, як повернути до цивільного життя ветеранів. Як люди, які повернуться з війни, мають бути інтегровані в суспільство?

— Повертати треба буде не тільки учасників бойових дій. Не у всіх є і буде бойовий досвід, але переживання війни в усіх. Адже нашому ворогу байдуже, куди бити, росіяни завдають ударів і по цивільній інфраструктурі. Не обов'язково бути ветераном чи військовим, щоб відчути, що таке російська агресія. І ці люди також потребуватимуть допомоги. Це не означає, що ми будемо перепрофільовуватись, це означає, що суспільству треба звернути на це увагу. І це треба робити вже зараз. Якщо ми почнемо чекати на закінчення війни, перемогу, і аж тоді почнемо щось вибудовувати, то ми втрачатимемо дуже дорогоцінний час. Якщо люди будуть повертатися з очікуванням, що їх будуть зустрічати, а в нас не буде чим їх зустрічати, не буде інфраструктури, програм, то це буде виключно наша провина. Бо ці люди зараз, захищаючи нас, дають нам змогу в умовно мирних місцях зробити цю підготовчу роботу.

— Як зараз працює ваш проєкт «Шлях ветерана»?

— Ми у Veteran Hub ще у 2019 році почали працювати над концепцією «Шлях ветерана», яка в тому числі описує частину війни. Тому що людина юридично стає ветераном швидко, але процес цей запускається тоді, коли людина долучається до війська. Бо майже всі військові, крім загиблих, стануть ветеранами. Ми можемо передбачити деякі майбутні процеси, а отже й вплинути, аби той чи інший процес відбувався більш екологічно, менш затягнуто і легше в першу чергу для самого ветерана і його родини. Тому зараз ми переосмислюємо концепцію «Шляху ветерана». Кардинальних змін там не буде, але будуть удосконалення, пов'язані з повномасштабним вторгненням.  Після вторгнення вся Україна стала країною ветеранів. Якщо досі ми говорили про 460 тисяч офіційних ветеранів, то зараз ця кількість дуже зросте. І так чи інакше вся країна, всі міністерства, органи виконавчої влади будуть надавачами послуг для ветеранів. 

— Що має бути в «пакеті послуг» для ветеранів, які повернуться з війни?

— Старий підхід до формування пільг ми не витягнемо. Це не означає, що ми зовсім маємо від них відмовитись, бо люди, які захищали нас, повинні мати визнання. Але, як на мене, більш конструктивно буде монетизувати ці пільги. Також важливо, аби послуги були доступними. Бо часто буває, що для пересічного ветерана, який, наприклад, не живе у великому місті, послуги від громадського сектору і від держави недоступні. Цей бар’єр потрібно прибрати. А поки що слід сформувати пакет послуг і від держави, і від недержавного сектору для ветеранів, які будуть відповідати їхнім потребам. У першу чергу це медичні послуги.

— Один із напрямків вашої роботи — це допомога з працевлаштуванням ветеранів. Як людині після війни знайти собі роботу?

—  Дотепер більшість ветеранів були найманими працівниками, зараз багато працевлаштовані в армії та інших силових відомствах і захищають Україну. У майбутньому, коли вони повернуться, ми маємо бути готові взаємодіяти з людьми, які є носіями бойового досвіду. Тому ми у Veteran Hub працюємо з центрами зайнятості, щоб допомогти їм краще налагоджувати комунікацію і відповідати на реальні потреби людей. Не пропонувати випадкові вакансії, а вибудовувати індивідуальний підхід.

Також ми зараз впроваджуємо проєкт із HR-практик, націлений на недержавні установи, які є працедавцями для ветеранів або військових. Він помагає вибудувати в компанії роботу HR-напрямку, щоб задовольнити потреби ветеранів на їхніх робочих місцях. Це, для прикладу, стосується робочого часу. Після повернення з війни в людини можуть бути складнощі з плануванням і концентрацією. І якщо в керівництва є розуміння, що людина не просто забиває на свою роботу, а внаслідок психоемоційного стану зараз ефективна не на 100%, а на 60%, то керівництво просто дасть людині трохи часу або вільніший графік. Я зі свого ветеранського досвіду можу сказати, що іноді вдень сконцентруватись не виходило, а вночі все вдавалось. Я не зривав дедлайни, все робив вчасно.

— У чому зараз найбільші виклики для вашої організації?

— Думаю, що буде викликом порозуміння  і вибудовування єдиної політики ветеранських справ у державі. Бо влада матиме своє уявлення, — вони зараз його вже формують, — у громадського сектору своє. Ми працюємо в різних темпах. До прикладу, Міністерство ветеранів не може швидко змінити штатний розклад. На мою думку, зараз Мінвет, на жаль, не дає ради тому, чого від нього чекають ветерани. Вони застрягли в минулій парадигмі ветеранів, яка сформувалася до початку повномасштабного вторгнення. Можливо, це пов’язано з інертністю бюрократичної машини. Але попри це там є люди, які і в тих умовах роблять важливу роботу. Нам треба усвідомити, що зараз кожне міністерство стає міністерством ветеранів. Бо абсолютно до кожного міністерства будуть звертатись ветерани. Доречно було би створити орган на рівні Кабміну, який міг би лобіювати потреби і запити ветеранів. Бо зараз виходить так, що якщо якийсь департамент Міністерства ветеранів передає щось у департамент, наприклад, Міністерства охорони здоров'я, вони можуть узяти це в роботу, а можуть і не взяти. На мою думку, зараз час більш авторитарного управління.

— Як ви співпрацюєте зі ЗМІ і як вибудовуєте комунікацію організації?

— Як на мене, ми недостатньо співпрацюємо зі ЗМІ, принаймні, протягом останнього року. Це пов’язано з нашим навантаженням. У мене було уявлення, що моя робота сама за себе буде говорити, основне — робити все якісно й добре. А з початком повномасштабного вторгнення я зауважив, що інформаційне поле заповнюється іноді не кваліфікованими людьми, іноді — недостатньо відвертими, які намагаються позиціонувати себе спеціалістами у цій сфері. Так формується інформаційна бульбашка, з якої люди роблять висновки: якщо людина себе так позиціонує, її показують по телевізору, то вона — фахівець. Через це ми отримуємо, як я його називаю, «ефект Дмитра Карпачова». Дмитро — прекрасний шоумен, бо він зробив із нічого своє ім’я, але чи є він психологом або психотерапевтом, до якого я би пішов на прийом? Точно ні.

Люди мають зрозуміти, що таке нормальна психотерапія, бо, на жаль, у багатьох є аргументований травматичний досвід. Наприклад, коли людина звертається до психолога, а він поводиться неетично, потім вона вважає, що це норма, і більше не звертається до фахівців і не отримує необхідної підтримки. Саме тому важливо зараз пояснювати, що є професіоналізмом у цій сфері. Для цього ми будемо шукати більше підтримки в інформаційному полі.

— Що вас найбільше засмучує в медійниках та їхніх підходах до роботи?

— У будь-якій сфері мене засмучує, особливо в умовах повномасштабної війни, в тому числі інформаційної війни, непрофесійність, а в медіа — гонитва за сенсацією. Ми колись проводили тренінги з етики комунікації з ветеранами та учасниками бойових дій для працівників суспільних медіа. Іноді заштамповані словосполучення, наприклад, «людина пережила жахи війни», є неприйнятними в цьому контексті. Бо навіть якщо людина мала важкі моменти, ми повинні поважати її досвід.

Проблеми мають не тільки українські медіа. Після звільнення Ірпеня, Гостомеля та Бучі приїжджала велика кількість іноземних журналістів, які поводились неетично. Люди втомились знову і знову переказувати свої історії, а журналісти приходили і ставили ті самі питання на кшталт «а розкажіть про найважчі моменти окупації». Таке запитаня може ретравматизувати.  Журналіст записав сюжет і поїхав, а людина, враховуючи, що в неї таких журналістів було 5—6 за день, не може переключитись. Я за те, щоб журналісти висвітлювали історії, бо це важливо, але етичніше взаємодіяли з людьми, які мають досвід війни. І поважали людей, у яких беруть інтерв’ю.

Особливо це стосується зйомок зі шпиталів. Багато хто питає дозволу, домовляється заздалегідь, що можна знімати, а що — ні. Це викликає повагу й підтверджує професійність. Але бувають випадки, коли просто в палату заходить знімальна група і починає зйомки сюжету. Це максимально некомфортна ситуація для пацієнтів, які часом не можуть нікуди піти. 

Також проблемою може бути інтерпретація, бо іноді вирвана з контексту фраза змінює сенс, а в чутливих темах війни це має значення. У новинах, як на мене, таке не є прийнятним. У нас зараз такі події, з такою інтенсивністю та контекстом, що не треба нічого вигадувати чи перекручувати. Життя дає нам такі сценарії з такими історіями, що навіть як захочеш — навмисно не вигадаєш. Тому важливо все фіксувати як є.

— Що може допомогти нам виграти в інформаційній війні?

— Нам допоможе згуртованість. Соціальні мережі зараз виконують функцію ЗМІ і мають величезний вплив на аудиторію. Коли ми бачимо, що по телевізору цитують телеграм-канал, то розуміємо, що телевізор у цій битві програє. Телебачення зберігає величезне охоплення, але оперативність поширення інформації все-таки за соцмережами.

Свіжий досвід, у якому ми живемо досі, — це операції на Херсонському, Миколаївському та Харківському напрямках. Коли інформація з’являлась так швидко (і при цьому не завжди була правдивою), що це шкодило навіть нашим військовим. Будь-яка військова операція — це втрати. Тому ми маємо радіти перемогам на фронті, але пам’ятати, якою ціною ці перемоги здобуваються, адже з кожного бою хтось, скоріш за все, ніколи не повернеться.

У  гонитві за сенсаціями ЗМІ часто втрачають людяність. Мені хочеться вірити, що крім запроданих ЗМІ й тих, хто працює на Росію, всі інші хочуть кращого, просто хтось занадто емоційний і тому поширює щось чимшвидше, не подумавши. Але іноді треба запитати себе, чи не зашкодить це армії і нам із вами.

cs.detector.media
DMCA.com Protection Status