З початку повномасштабної війни в Україні, за даними Офісу генпрокурорки, загинуло щонайменше 243 дитини, постраждало ще 427. Російські окупанти вчиняють усі заборонені міжнародним гуманітарним правом злочини проти дітей. Максимальна їх концентрація — у містах та селах, які були під російською окупацією, а також де нині ведуться активні бойові дії.

Життя дитини — найвища цінність, особливо під час війни, переконані в громадській організації «SOS Дитячі містечка». Саме ця організація до війни займалась комплексним підходом до проблеми сирітства. Активісти працювали не лише з наслідками проблеми, але й над профілактикою, зокрема шляхом підтримки вразливих родин. За декілька днів до повномасштабного вторгнення організація почала евакуацію сімей та дітей у безпечніші регіони, частину родин вивезла за кордон. Організація також мала представництва в Луганській області, а саме в Сєвєродонецьку, Станиці Луганській та Старобільську. Дітей звідти евакуювали.

Голова правління «Української мережі за права дитини», національна директорка з розвитку програм «SOS Дитячі містечка Україна» Дар’я Касьянова розповідає про евакуацію сімей та дітей із зони бойових дій, а також про допомогу дітям, які бачили війну на власні очі.

Дар’я Касьянова

— Дар'є, для вас війна почалася 2014 року, коли вам довелося покинути рідний Донецьк. Що ви відчували 24 лютого? Чи готувалися до повномасштабного вторгнення?

— 24 лютого я прокинулась о пів на п’яту від дзвінка директорки київської програми Олени Кріпак: «Дашо, почалась війна, ми чуємо вибухи». Було страшно. Але всі наші прийомні сім’ї й дитячі будинки сімейного типу ми вивезли за десять днів до того. Наприкінці року ми написали листа від «Української мережі за права дитини» до багатьох чиновників, які могли б допомогти заздалегідь спланувати допомогу дітям і сім’ям. Якісь відповіді почали отримувати ближче до 24 лютого. Для своєї організації план евакуації ми розробили тоді ж, наприкінці року. Прописали всі завдання для співробітників, для прийомних батьків, хто як діятиме. Понад 108 дітей ми вивезли спочатку в Трускавець і вже звідти — до Польщі. Звісно, ніхто до кінця не вірив, що буде повномасштабна війна, і батьки прийомні не вірили, казали: «Нащо ви це робите?». У нас була легенда, що ми вивозимо їх на оздоровлення. Коли почалося, я думаю, батьки це оцінили.

Днями я була там, зустрічалася з нашими прийомними батьками і з дітьми. Звісно, вони хвилюються, хочуть додому, але вони раді, що їхні діти не бачили всього цього жаху. Серед них є сім’ї, які втратили все майно. Це не лише сім’ї, які живуть у «Дитячому містечку» в Броварському районі. Є в нас патронатна сім'я з чотирма дітьми, у яких залишилась лише літня кухня: будинку, гаража з автомобілем немає. Село ще однієї сім’ї також було окуповане, в їхньому будинку на місці, де висіли дитячі фото, росіяни написали «простите». Зараз, принаймні, до кінця літа, ми просимо сім’ї залишатися за кордоном.

— Що підштовхнуло вас евакуйовувати сім’ї заздалегідь?

— Досвід 2014 року, коли ми вивозили сім’ї зі Слов’янська уже під час бойових дій, показав, що треба це робити заздалегідь, тому ми так і вчинили. Всі називали різні дати, ми не знали, коли це буде, але вийшло, що план спрацював. Що на початку лютого сім’ї треба вивозити, ми зрозуміли в січні. Вивезли б іще раніше, але сім’ї пручалися. І коли ми вже все замовили та оплатили, то поставили їх перед фактом, що вони їдуть на два тижні, відпочинуть, якщо все буде нормально, то повернуться додому. Добре, що люди погоджувались і виїжджали. Лише одна сім’я не виїхала, з Броварів. Дівчина, вихованка дитячого будинку сімейного типу, вже повнолітня, була на останніх місяцях вагітності, скоро мала народжувати, і їй дозволили не їхати. Попіклувалися про укриття, домовились, що в разі чого швидко евакуємо. Тобто план у нас був, і він спрацював. Ми не знали, коли почнеться війна, але перестрахувались. 

— Вас двічі спіткала війна. Спочатку у 2014-му в Донецьку, а нині у 2022-му в Ірпені. Як із цим справляєтесь?

— Мій друг і партнер Андрій, який зараз допомагає вивозити дітей із гарячих точок, жартує: «Дашо, тобі треба їхати в Москву. Може, і там війна почнеться». Звісно, як і будь-якій людині, мені страшно. В Донецьку ми втратили дім, оточення, побут. Я там народилась і виросла. Символічно, що саме такі міста як Ірпінь, Маріуполь, Харків у 2014—15 роках приймали переселенців. Ми й самі обрали Ірпінь, бо побачили багато автомобілів на донецьких і луганських номерах. І саме місто приємне, близько до Києва. Тоді я саме була вагітна другою дитиною, а в Ірпені багато дітей і красивих доглянутих парків. Усе це підкупило, і ми вирішили жити там. Незадовго до початку повномасштабної війни я звертала увагу, як люди, гуляючи з дітьми в парках, спілкувалися зі своїми родичами, які жили на окупованих територіях Донецької і Луганської областей. І як усі переживали, що буде і що будемо робити.

Багато моїх друзів-переселенців жили в Маріуполі. Одні, наприклад, виїхавши з Донецька і облаштувавшись у Маріуполі, всиновили дітей. А будинок вони будували в Бучі. І коли почалася війна, дружина з частиною дітей була в Маріуполі, а чоловік із іншими дітьми в Бучі. Я скажу так: такого, як ми з сім’єю пережили в Ірпені за десять днів вторгнення, в Донецьку ми не переживали. Хоча я знаю, що таке гради, що таке гранатометний обстріл тощо. Але те, що ми це одномоментно пережили… Від бомбардування Гостомеля, який поруч, до боїв на сусідній вулиці. Ми виїхали 5 березня, коли в Ірпені висадили в повітря міст.

— Як змінилась ваша робота? Що вийшло на перший план?

— Ми планувати евакуацію працівників, вивезення дітей з інтернатів. У перший день війни створили координаційну групу, куди ввійшли представники всіх профільних міністерств, різні чиновники і багато інших людей, усі об’єднались і в ручному режимі вирішували, як кого вивозити. Це було непросто. Адже хтось у кризових умовах може бути дуже активним, а хтось, навпаки, зупиняється й нічого робити не може. Уже 24 лютого ми переписали програму своєї роботи: Київ і область ми не включали до переліку місць, де можуть бути бойові дії. Ми знали, скільки в нас сімей по областях, скільки дітей, і всю інформацію передали в UNICEF і в профільні міністерства. Також проаналізували громадські організації, які працюють у відповідних областях, щоб розуміти, на кого зможемо переадресовувати якусь потребу, хто зможе допомагати. І коли люди почали масово їхати в західні області, ми точно знали, хто їх зможе прийняти. 

— Як ви організовували евакуацію сімей із районів, де точились активні бойові дії?

— Те, що ми вгадали області, де буде війна, не означає, що нам удалось вивезти всі сім’ї та всіх дітей. Ні. Досі є заклади, які ми не евакуювали. Не до кінця ми достукались, не до кінця врахували всі ризики. Наприклад, Херсонську область окупували в перші години війни. Так само швидко підійшли й до Маріуполя. Це стосувалось і Харківської області, там є дитячі будинки сімейного типу, які досі не вийшли з нами на зв’язок. У Херсонщині нам не вдалось вивезти дітей з інтернатів, у тому числі з будинків дитини. Щодня ми шукаємо можливість це зробити. У перший тиждень ми написали в Комітет ООН із прав дитини,  просили їх залучити Червоний Хрест, щоб забезпечили гуманітарні коридори. Досвід війни на сході України показує: в тому, що стосується дітей, ніколи не роблять жодних поступок, діти завжди є заручниками війни. Наприклад, у Харківській області виїжджати хотів персонал. У них теж свої сім’ї, діти, у когось старші люди вдома, і вони не хотіли їх лишати за таких страшних умов, хоча були можливості для вивозу всіх. Ми вмовляли їх на різних рівнях і через різних людей. Кінець кінцем умовили й вивезли. Знаю, що в один заклад, поки його вивозили, прилетів снаряд. Були заклади, які не хотіли їхати, бо не розуміли, куди вони з дітьми з комплексною інвалідністю поїдуть. Із Маріуполя вивезли лише кілька закладів, інші залишились. Навіть зараз є дитячі будинки сімейного типу, які залишаються і не хочуть виїжджати.

— Що зараз із осередками в Сєвєродонецьку, Старобільську та Станиці Луганській?

— Наша соціальна квартира для мам із новонародженими дітьми в Сєвєродонецьку, яку ми відкрили торік, станом на 2—3 тижні тому була ціла. На початку березня в той будинок влучив снаряд, але наша квартира вціліла. Та враховуючи, що зараз у місті відбувається, ми навіть нікому не ставимо питання, що з нашим притулком. Незадовго до того прильоту там були жінки з дітьми двох і трьох місяців. Ми встигли їх вивезти. Загалом із Сєвєродонецька і Лисичанська ми вивозили всіх, хто хотів і міг. У нас там іще залишаються співробітники, які поки що не змогли виїхати. Роботу на Луганщині ми переформатували й усе, що можна, перевели в онлайн.

Зберегли послугу першої психологічної допомоги. Також зберегли cash-підтримку — замість традиційного продуктового набору гроші перераховуються на картку. Зараз ми за підтримки партнерів працюємо в Кам’янському на Дніпропетровщині, у Броварському районі, Києві, Макарівському районі, Бучі, Ірпені, Бородянці, Житомирській, Запорізькій,  Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій областях. Свої центри підтримки сім’ї і дітей ми відкрили у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, і найближчим часом відкриємо у Вінниці. Так із двох регіонів наша географія розширилась на пів країни.

Нас підтримує наш головний офіс, відчуваємо підтримку донорів, партнерів. Наші завдання зараз — підтримка сімей із дітьми, психологічна підтримка, допомога пораненим дітям, соціальний супровід сімей. Уже кілька тижнів допомагаємо сім’ям, які виїхали з «Азовсталі» — зараз вони в Івано-Франківській області.

— Через війну, на жаль, багато дітей стали сиротами. Чи можна всиновити дитину під час воєнного стану?

— У перші дні війни справді були встановлені обмеження на усиновлення: це пов’язано із закриттям реєстрів, закриттям-знищенням судів. У процесі всиновлення задіяно декілька структур, і в деяких ситуаціях вони не могли працювати. Але, наприклад, Полтавська область не припиняла цих процесів, але встановлювались лише ті діти, чиї документи подали до 24 лютого.

Якщо, наприклад, сім’я виїжджала, потрапила під обстріл, батьки загинули, а діти вижили… Як правило, дітей забирає поліція. Бувало, що дітей підбирали просто чужі люди. Але треба обов’язково звертатись до правоохоронців чи до служби у справах дітей. Адже часто в дітей є родичі, й вони їх забирають. Зараз процедура оформлення родинної опіки працює у пришвидшеному режимі. Багато людей хочуть усиновлювати дітей, але у 2014—15 роках ми теж це проходили. Пам’ятаю ці випадки, коли всі хотіли всиновити дітей, але не треба забувати, що втрата батьків, тим паче в такий страшний спосіб, передбачає процес горювання. Дитині треба дати можливість пережити. В ідеалі — в колі близьких людей. І це не завжди родина, це можуть бути люди, з якими дитина місяць ховалась в укритті від обстрілів.

Був випадок, коли сім’я сиділа у сховищі, батько пішов по воду і не повернувся; за кілька днів мама пішла його шукати й теж не повернулась. Після цього ця дитина ще місяць сиділа з іншими людьми в підвалі; вивезли хлопчика сусіди. І якось я побачила на сторінці футбольного клубу «Шахтар» фото цього хлопчика: він уже в новій сім’ї, грає у футбол. Але після загибелі батьків ця дитина була в колі людей, які розуміли, що він відчуває, підтримали його, і ця підтримка дозволила йому переміститися в нову сім’ю.

Є випадки, коли діти втратили вже своїх прийомних батьків. Важливо, щоб у дитини була готовність іти в нову сім’ю, як правило, діти старше 7—8 років уже можуть це сформулювати. З меншими дітьми складніше, але якщо працює спеціаліст, то можна зрозуміти, яким чином вибудовувати стосунки дитини з імовірною новою сім’єю. Але однозначно тут має працювати поліція і служба у справах дітей.

— Ви також допомагаєте пораненим дітям. Як саме?

— Щодо допомоги пораненим дітям є дуже багато пропозицій від міжнародної спільноти. І наші діти отримують допомогу і в Україні, і поза її межами безкоштовно. Що ж до допомоги «SOS Дитячі містечка», то ми готові супроводжувати сім’ї. Коли дитина серйозно травмована, то самостійне лікування — це для неї важко; важливо, щоби поруч із дитиною були мама, тато, інші члени родини чи, наприклад, собака. Ми готові допомогти в таких випадках грішми, маємо психологів, які працюють зі складними випадками. Тому що навчитися жити без руки чи ноги — це велике випробовування для дитини, але ще більше — для її рідних. На підтримку сімей працюють і інші організації, стараємося з ними координуватись. Розуміємо, що війна надовго і скільки ще дітей постраждає… Навіть не хочу про це думати. Тому треба налагоджувати ці процеси, щоб люди знали, де отримати допомогу.

— Можете розказати детальніше, куди звертатись, якщо дитина постраждала від війни?

— Якщо в дитини загинули батьки або ви знайшли дитину без супроводу і є підозра, що з батьками щось трапилось, то перш за все потрібно звернутись до поліції. Правоохоронці відразу координують зі службою у справах дітей. Це не означає, що дитину треба залишити в поліції, можна їм дати свої дані, і поки з’ясовуються всі деталі, дитина побуде з вами.

Але це стосується вільних територій; в окупації ситуація складніша. Знаю випадки, коли дітей до з'ясування обставин передають у вже існуючі прийомні сім’ї, а  служба у справах дітей, розташована на вільній території, дізнається, чи є в дитини родичі, чи може її хтось забрати. Якщо ніхто не може, то дитина залишається в тій сім’ї, яка її знайшла. І далі вже відбувається контакт із цією сім’єю, супровід тощо. Якщо дитина отримала поранення, то перш за все, звісно, треба звернутися до лікарні. Якщо раптом у медзакладі немає якогось препарату, то зважаючи на велику кількість партнерів і в МОЗу, і в усіх ОВА, препарат знайдуть і доставлять. Складніше з психологічною допомогою. І вона потрібна часто не стільки дітям, скільки батькам. Дитина — дзеркало батьків, тому батькам, родичам потрібна підтримка. Кваліфікованих психологів зараз багато, і в нас в організації працюють фахівці, які знаються на тому, як працювати з травмою війни. І, наприклад, у UNICEF партнери, які надають психологічну допомогу, є хорошими спеціалістами. Ще одна проблема — це депортовані діти, сім’ї. Якщо, наприклад, ви не можете знайти людей, потрібно звернутися в поліцію і в СБУ, щоби принаймні зафіксувати цей факт.  

— Як допомогти дитині, яка пережила жахіття війни?

— Психіка дитини дуже гнучка і допомогти дитині можна, але допомагати треба відразу. Першу психологічну допомогу мають надати близькі люди, які можуть підтримати дитину, обійняти і, головне, обмежити від повторного переживання жахливих подій, які мали місце.

До прикладу, моя дворічна донька, просидівши десять днів у підвалі і чуючи все, про що ми говорили, постійно просить, щоб я їй розповіла, як ми сиділи в підвалі, як літали ракети. Мені здавалось, що вона нічого не розуміє, бо ж я постійно розповідала про позитив, про дощики та грози із блискавками, а вона все розуміла. І психологиня порекомендувала мені вигадувати історії, що, мовляв, так, спочатку були ракети і вибухи, але згодом все змінилось і вийшло сонечко, а ми пішли збирати квіти… Дитина буде сама вигадувати продовження цих історій, і ця страшна картина буде трансформуватись у щось нормальне та безпечне. Допомога дитині у стабілізації її психоемоційного стану може бути надана лише на мирній території.

Я рада, що українці навчились звертатися по психологічну допомогу і розуміють, що їхнім дітям потрібна така психолога, а згодом і їм самим. Бо до цього мені казали: «Моя дитина не псих! Поспить, поїсть і все мине».

Пам’ятаю, в Донецьку у 2014 чи 2015 році, поки це ще було можливо, наша команда психологів заїхала до дитячого садочка. Директорка вийшла до дітей і демонстративно відібрала у всіх чорні та червоні олівці, сказавши: «Наші діти таких кольорів не знають». Це така ідіотська спроба «сховати голову у пісок» і не нести відповідальність за те, що відчуває дитина. Дитина має це пережити, цьому треба навчитись давати раду. Ми вчимо дітей, що боятись — це нормально, тому що дуже часто дитина вдає, що все добре, бо так роблять мама і тато. І тут обов’язково необхідна психологічна допомога. Навіть якщо вам здається, що все добре, я би рекомендувала зводити дитину в якусь групу, яких зараз багато, наприклад, арттерапії, щоб хороший спеціаліст просто продіагностував дитину, аби бути впевненими, що вона почувається нормально.

— Як ваша організація надаватиме психологічну допомогу дітям, постраждалим від війни?

— Ми у «SOS Дитячі містечка» запускаємо літній психологічний табір у Закарпатті, з повноцінними днями перебування та роботою професійних психологів. Завданням табору буде навчання дітей саморегуляції, як допомогти собі і людям поряд. Також фокус буде на протимінній безпеці. Я думаю, найближчим роками саме протимінна безпека буде фокусом допомоги всіх організацій і, напевно, увійде у шкільні програми.

Але, до речі, не в кожної людини, яка пережила жахіття війни, будуть травми. Є люди, які просто втомились, видихнулись. Є люди, які нічого не бачили, але все одно бояться. Це людська психіка.  Ми спілкувалися з нашою прийомною мамою, яка зараз у Польщі, і вона сказала: «Я не бачила війну, ми виїхали завчасно, але я лише тиждень тому побачила, що дерева зелені. Я до цього нічого не відчувала, я автоматично годувала дітей, водила в школу оформлювала документи. Я не жила і не дихала. І тільки тиждень тому я зрозуміла, що скоро літо і, взагалі-то, життя триває». І дуже багато людей перебувають у такому стані.

— Які ще проєкти готуєте найближчим часом?

— Хочемо запустити проєкт, який буде аналізувати всі порушення прав дитини в умовах війни, але з фокусом на дітей у прийомних сім’ях, під опікою, в інтернатних закладах. Я координуюсь із колегами-правозахисниками, які працюють із випадками порушення прав людини під час війни і окремо фіксують випадки порушення прав дітей. Ми з ними ділимось інформацією, обговорюємо важкі випадки і шукаємо спільні шляхи виходу.

— Які злочини найчастіше вчиняють російські військові щодо до дітей?

— Вже порушено все. Конвенція по правах дитини — 38 і 39 стаття, — де вказано, що під час війни країна зобов’язана зробити все можливе для того, щоб захистити своїх дітей. Нам ніхто не дав цієї можливості, самі ми не встигли, а в деяких ситуаціях врятувати дітей ми не можемо. У нас є діти без документів, є новонароджені, яких ми не можемо зареєструвати, бо вони на окупованих територіях. Є випадки, коли, наприклад, мама до війни відвезла бабусі дитину в Херсон, а сама поїхала у Дніпро і тепер не може забрати свою дитину.

Окрема тема — депортація, коли діти із прийомних сімей були в санаторії, на почались активні бойові дії, і їх вивезли у Донецьк, звідки вже два місяці не можуть забрати.

Щодо теми сексуального насильства щодо дітей, яка зараз гаряче обговорюється. На жаль, сексуальне насильство — це зброя війни. В умовах війни сексуального насильства завжди більшає. Я вважаю, що кожен факт насильства має бути зафіксований і мусить мати розголос, але без подробиць і опису деталей. Сексуальне насильство — це злочин. Я розумію, що є правозахисні організації, які зобов’язані описувати деталі випадків, тому що далі ці дані опрацьовуються судами, створюються спеціальні звіти для міжнародних трибуналів і там подробиці важливі. Сам факт, що зґвалтували дитину, — це жахливий і моторошний злочин, і він не потребує деталей та пояснень. І тут питання не у травмуванні людей, які читають це, сидячи на дивані, або десь за кордоном та переживають. Йдеться про людей, які пережили насильство. Насильство, особливо сексуальне, окрім усього іншого, викликає в людини сором. Травма війни і травма сексуального насильства схожі за наслідками. На мій погляд, ці злочини повинні бути зафіксовані, описані й передані до служби у справах дітей, правоохоронних органів, міжнародних судів. А обнародування сексуальних злочинів у всіх деталях ­— це непрофесійно і неетично. 

— Ваші рекомендації, як допомогти дитині пережити жахи війни?

— Війна — це травматичний досвід. Перш за все, якщо є можливість перевезти дитину в безпечне місце, то це треба зробити. Якщо немає змоги вивезти надовго, то принаймні зробіть це на якийсь час. В ідеалі, щоби з дітьми були близькі. Зараз у багатьох сімей, які повертаються, будинки можуть бути потрощені, побиті. Якщо є можливість вивезти дитину, наприклад, у якийсь табір, щоб вона не бачила цих наслідків, треба цим скористатися. Війна триває, і ми до неї адаптуємось.

Новини читають не лише батьки, а й діти, тому треба стежити, який контент споживає дитина. Діти також співпереживають війну. Удавати, що все добре і спеціально весь час старатися переключити дітей на інші теми, не треба. Якщо дитина хоче поплакати, хай плаче; треба пояснювати, що плакати — це нормально.

З меншими дітьми простіше, їм можна розповісти якусь історію, як ми всіх перемогли, запропонувати піти позбирати квіти, помалювати, поспівати. Також добре дітям допомагають будь-які фізичні навантаження. Наприклад, біля кожного будинку, де наші прийомні сім’ї живуть у Польщі, стоять батути. Спеціалісти нам сказали, що це чудова профілактика стресу.

Головне не забувати підтримувати дитину, обійматися, казати, як ви її любите, казати, що ми з усім впораємося. Травма війни позначається на когнітивних можливостях і на втраті мотивації. От мені хлопчик десяти років каже: «Я хочу вміти стріляти, я не хочу вчитися в школі, я хочу навчитись захищати свої країну». Але до дитини треба знайти підхід, змотивувати вчитись і робити все, щоб дозволити дитині проживати її дитинство. До речі, часто наші спеціалісти кажуть, що коли до них приходять діти, то вони дають їм можливість побути дітьми. Погратися з іграшками, побіситись, поробити щось цікаве саме для цієї дитини. У батьків зараз, на жаль, часто до цього руки не доходять, бо ми теж у такому стані, що з нами би хто погрався. 

Фото: UNICEF; Дар'я Касьянова, СОС Дитячі містечка України / Facebook