2014 року блогерка і громадська активістка Олега Білозерська покинула журналістику й разом із чоловіком пішла на фронт захищати Україну. Вона воювала у складі добровольчого корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, а з 2018 року була офіцеркою регулярної армії.
Перші роки війни Олена описала у книжці «Щоденник нелегального солдата». За словами Олени, у книжці все правдиво: справжні імена, справжні діалоги й опис тільки справжніх подій. Наприклад, як «Правий сектор» здобув російську штабну картку, як загадковий «розвідник-буддист-провокатор» загинув від рук «Альфи» на Оболоні, як приховували «неофіційну» присутність добровольців на фронті, як звільняли Маріуполь, Карлівку, Широкине тощо. Говоримо з Оленою про інформаційну війну з Росією, висвітлення роботи ветеранських організацій та громадянську журналістику.
— Олено, що не так роблять медіа, коли пишуть або говорять про ветеранські та волонтерські громадські організації? Які поширені помилки ви помічали у ЗМІ?
— Я можу говорити про досвід ветеранок-активісток із ГО «Жіночий ветеранський рух». Дівчат зазвичай ображають публікації, в яких до жінок ставляться або зневажливо, або вихваляють їхні суто жіночі, а не професійні якості. Наприклад, називають «квіточками» чи «берегинями», дозволяють собі прояви сексизму, знецінюють роль жінки на війні. А якщо глобальніше, мене дратують будь-які скандали в нашій «бульбашці» — спільноті військовослужбовців, добровольців, ветеранів, волонтерів, які стають надбанням широкого загалу. Такі скандали вбивають у людей віру і патріотизм, тому, коли їх бачу, ніколи не роздмухую.
— Які теми в цій сфері є важливими, але недостатньо висвітлюються у ЗМІ?
— Для мене висвітлення «ветеранської теми» — це надання ветеранам слова від першої особи без цензури. Причому саме їм, а не тим, хто намагається говорити від їхнього імені. Так, наприклад, робить видання «Цензор.Нет» Юрія Бутусова, зокрема інтерв’юерка і сама ветеранка Валерія Бурлакова. Коли ветерани без цензури розповідають свої історії, історія фіксується для нащадків. Про свої проблеми вони теж зазвичай кажуть відверто. Головна проблема, з якої випливає переважна більшість ветеранських проблем, — люди, які знають, що в Україні восьмий рік іде війна, не кажучи вже про те, з ким вона йде, не є в Україні більшістю. Тому саме це й повинно максимально висвітлюватись у ЗМІ. Також варто широко висвітлювати роботу й різні ініціативи Міністерства у справах ветеранів. Там зараз почали робити корисні речі, і бажано, щоб люди про них знали. Роботу чиновників, — як хорошу, так і погану, — потрібно висвітлювати.
Коли після зміни влади 2019 року почався тривалий відкат у проросійський бік, то українцям, у тому числі за допомогою ЗМІ, намагалися втовкмачити, що якщо десь стався якийсь силовий злочин, то в ньому обов'язково винні ветерани і волонтери. Найяскравіший приклад — справа Павла Шеремета, яка зараз розвалюється, і те, що вона розвалиться, було очевидним від самого початку. Цей відкат, на жаль, торкнувся всієї країни. То Андрій Портнов погрожував, що нам доведеться відповідати за «злочини під час Майдану», то обміняні на проросійських бойовиків беркутівці поверталися в Київ і зверталися до суду. Зараз є ознаки, що цей відкат зупинено, або, принаймні, призупинено. І саме зараз, і саме в інформаційному полі, вирішується, хто кого повинен боятися і хто від кого тікати. Звісно ж, роль ЗМІ в цьому не перебільшити.
Але при цьому не потрібно робити із фронтовиків янголів із крильцями. Там, на фронті, відверто кажу, зріз суспільства. Такі ж люди, як і всюди. Можливо, трошки сміливіші, але з такими самими недоліками, які ми бачимо щодня в тилу. Не секрет, що в армії, в тому числі й на передовій, є багато людей, які пішли служити виключно через високу зарплатню, яку їм не отримати в цивільному житті, тим більше, під час економічної кризи. І на ідейні моменти їм начхати. А багато ідейних у той самий час із різних причин армію залишають.
Є в армії, зокрема, і злочинці, й наркомани, і просто тупі безвідповідальні люди. Ми у своєму середовищі все це чудово знаємо. А патріоти часто мають до фронтовиків таке ставлення, як було в однієї маленької дівчинки до директора школи. Побачивши, як він виходить із туалету, вона була шокована й розчарована, бо думала, що такі небожителі до туалету не ходять. Не хочеться, щоби подібне ставалося з нашими дорослими цивільними співгромадянами.
Олена Білозерська, с. Піски, 2015 рік
— Як ви оцінюєте висвітлення дій праворадикальних організацій? Який вони мають образ у медіаполі й чому саме такий?
— Для мене, якщо чесно, саме слово «праворадикальні», начебто нейтральне, вже попахує російською пропагандою і навішуванням ярликів. Я навіть маю сумнів, чи є взагалі в сучасному українському політикумі праворадикальні сили. Візьмемо, наприклад, «Правий сектор», який у ЗМІ часто називають праворадикалами. У 2014-2015 роках я служила в добровольчому українському корпусі «Правий сектор» і навіть була членкинею Проводу партії «Правий сектор». Так ось, на той момент серед членів «Правого сектору» була велетенська кількість російськомовних людей, були представники практично всіх народів, що живуть в Україні, плюс трохи іноземців, далеко не завжди «нордичної зовнішності», й міжнаціональних конфліктів серед них не було. Можна піти далі, і ми з'ясуємо, що ідеологія багатьох організацій, які в нас традиційно називають правими, насправді ліва. Це слово, як мені здається, асоціюється з негативом, тому, будучи журналісткою, я б уникала його вживати стосовно конкретних структур.
Так, серед більшості суспільства «праворадикали» мають негативний образ. «Ноги» цього, звісно, ростуть із Росії, яка однією рукою фінансує псевдонацистські організації (згадаймо хоча би марші «Хайль Ющенко!» зразка 2004 року), іншою — залякує ними суспільство і пропонує свою «допомогу в боротьбі з фашизмом». Менша, але теж помітна роль, прозахідних лібералів, які традиційно не полюбляють правих. А ось вам і маленький приклад наслідків цього: моєму побратимові, інтелігентному київському хлопцеві, що дістав каліцтво на війні, запропонували якийсь час тому посаду в Міноборони, пов’язану з інформаційною роботою, а потім відмовили, неофіційно пояснивши відмову тим, що він, виявляється, колись давно був футбольним фанатом, а потім активістом УНА-УНСО. Ну, це нормально?! Хто нас захистить у разі переходу війни в активну фазу — такі ось хлопці чи «борці з нацизмом»?
— Як ви вважаєте, де межа між журналістикою й активізмом, журналістикою й війною?
— Мене виховували так, що журналістика й активізм несумісні. Тому практично на всіх довоєнних акціях я мала в руках знімальну техніку і не брала до рук гасел чи прапорів. У двох чи трьох акціях брала участь як активістка, але тоді не мала знімальної техніки і, головне, журналістського бейджу на шиї. Але це стосується безпеки журналіста, його недоторканності під час акції, передусім для поліції. Діє просте правило: якщо він не б'ється, а знімає, то і його бити не можна. Це не значить, що в журналіста не має бути політичних переконань, які я завжди висловлювала вільно й заохочувала інших робити те саме.
На війні абсолютно те саме. Це питання безпеки. Цивільні, і в тому числі журналісти, не повинні бути свідомим об'єктом атаки. Некомбатанти на війні відрізняються, насамперед, відсутністю зброї. Також цивільним одягом, але його важче роздивитися з відстані, плюс неминучими є численні випадки, коли цивільні на передовій вдягають армійські каски і бронежилети, через які силуетом нагадують військових. Тому неприпустимо мати в руках автомат, а на голові шолом із написом «Преса»: цим ти підставляєш усіх журналістів. І коли я взяла до рук зброю, то зробила публічну заяву, що я тепер комбатантка, а не журналістка, і призупинила своє членство у журналістських спілках.
— В інтерв'ю з «Радіо Свобода» ви говорили, що вирішили воювати, а не бути військовою кореспонденткою через те, що війна не завжди поєднувана з правдою, в ній є місце піару і пропаганді. Чи змінилася ваша думка зараз?
— Не змінилася. Інша річ, що у слові «пропаганда» немає нічого поганого, вона не повинна асоціюватися з брехнею, це просто поширення інформації про свою діяльність та погляди. Але на війні, на жаль, часто доводиться брехати (або, принаймні, приховувати занадто великий відсоток інформації). Це викликано військовою необхідністю. Один-єдиний раз задля успіху великої фронтової операції збрехала і я, після чого пожалкувала й заприсяглася більше так не робити.
— Ви написали книжку «Щоденник нелегального солдата». У згаданому вище інтерв’ю ви говорили, що такі мемуари потрібні вже зараз. Чому?
— По-перше, тому, що якщо відкласти написання на потім, дуже багато подробиць неминуче забудеться. По-друге, якщо писати «по свіжому», а публікувати потім, колись, то про події, в яких ти особисто брала участь, напишуть інші люди, і не факт, що правду, і «канонічною» стане саме їхня версія, просто тому, що вони написали про це перші. По-третє, пробачте мені мій цинізм, але ніхто не знає, чим усе закінчиться і що про нашу війну пам'ятатимуть нащадки, і чи пам'ятатимуть вони про неї взагалі. Може статися так, що років за 20–40 ця тема не буде нікому цікавою. Щоби так не сталося, фундамент треба закладати зараз. Для цього і потрібні книжки, фільми і так далі.
Олена Білозерська на Книжковому Арсеналі, 2021 рік
— Ви готуєте нову книжку про життя на фронті вже в ролі офіцерки. Якою вона буде?
— Колективний герой моєї книжки «Щоденник нелегального солдата» — це добровольчий розвідувальний підрозділ, що діяв у складі корпусу «Правий сектор» та Української добровольчої армії у 2014–2017 роках і був відомий під неофіційною назвою «група Вольфа». Книжка документальна, включно з іменами і прізвищами бійців, у ній немає жодної вигаданої події чи діалогу. Бачу її як джерело для майбутніх істориків, що вивчатимуть російсько-українську війну, а також для авторів майбутніх художніх книжок і фільмів на цю тему, щоб вони знали, якими насправді ми були, чим воювали, що їли, у що вдягалися, з чого жартували.
Моя друга книжка, яка вже скоро буде дописана, про два роки служби офіцеркою в армії, зокрема в морській піхоті. Як перша книжка показувала зсередини життя добровольчого підрозділу, друга, я сподіваюся, так само реалістично покаже армію очима молодої офіцерки. Проілюструю її графічними малюнками, зробленими власноруч. Видаватиму її так само, як і першу, — на позичені гроші. Перша книжка вже витримала два видання, чудово розійшлася, і позику я змогла повернути. Сподіваюся, так буде і з другою. Це ризик, звісно, зате це повна незалежність — від редакторів, видавців тощо. Найбільше в світі люблю й ціную творчу незалежність, заради неї завжди готова ризикувати.
— Про що варто більше писати журналістам у ветеранській та волонтерській тематиці? На що потрібно більше звертати увагу?
— Варто розуміти, що в Україні вже восьмий рік триває російсько-українська війна. Що хтось у ній обов'язково переможе — або ми, або наші вороги. Що за таких умов непатріотичні дії та висловлювання є абсолютно неприйнятними. Що ветерани й волонтери, далеко не ідеальні, зробили те, чого не зробили ті, хто сидів на дивані, тому заслуговують на повагу та підтримку. Я переконана, що потрібно більше давати слово самим ветеранам.
— Що плануєте робити у цивільному житті?
— Допишу книжку — це моя мета на найближче майбутнє. А потім напишу на своїй сторінці у фейсбуку, що шукаю роботу у ЗМІ, і з тих пропозицій, які надійдуть, виберу ту, що мені найбільше підходить. Я, звісно, планую повернутися в журналістику, бо дуже це люблю.
— Як плануєте поєднувати журналістику і громадську діяльність?
— Вони самі поєднуються, хочеш ти цього чи ні. Активіст зі смартфоном і популярною сторінкою у соціальній мережі — вже де-факто журналіст, хоча б тому, що його публікації републікують ЗМІ, а якщо сторінка чи конкретний пост дуже популярні, то сумарна кількість переглядів тільки в соцмережах може набагато перевершити відповідні показники в ЗМІ. Тільки цей активіст менш захищений, бо статусу журналіста не має. Але це не позначається на поширенні й впливі його інформації. Межа між журналістикою й медіаактивізмом стирається. Якщо тільки власники соціальних мереж своїми дебільними, абсолютно невиправданими заборонами не зроблять із соцмереж те, чим вони їх замислювали на початках: місцем, де люди, яким нема з ким поспілкуватися, обмінюватимуться фотографіями котиків, святкових листівок і кулінарних рецептів. Ось це і буде катастрофою незалежної журналістики. А поки що все більш-менш гаразд.
Фото надані Оленою Білозерською (автори: Роман Туровець, Віктор Залевський); Суспільне
