1. Раніше вкладалося дуже багато грошей суто в розвиток професійності журналістів, менеджерів, рекламних агентів ЗМІ. Зараз, як мені здається, Захід інвестує в це менше грошей. Більше коштів спрямовано на пропагандистську тематику. Це різного роду тренінги, пов’язані з висвітленням якихось конкретних тем. Наприклад, торгівля людьми або курячий грип і так далі. Я вважаю, що це вже менш корисна річ для розвитку українського медійного простору. Будь-яка пропаганда спотворює саму суть засобів масової інформації як інформаційного ресурсу.

 

3. Мені здається, що найслабкіша ланка в наших ЗМІ – це брак менеджерів середнього та вищого ешелону в медійному бізнесі. Можливо, варто було би зробити щось для цього… Виконавців теж може бракувати, але вузи щороку випускають достатньо людей, з яких мас-медіа можуть черпати кадри. А от гарних спеціалістів на ключові менеджерські посади – шеф-редактори, випускові редактори – надзвичайно важко знайти. За великим рахунком саме від них залежить те, як працюватимуть виконавці. Наприклад, саме зараз ми проводимо унікальний редакторський тренінг. Але гроші за нього платять самі учасники.

 

5. Нам є чого повчитися у західних медіа, серед них і німецьких. Я би назвав дві найголовніші речі для телевізійників. Перше – для сюжету спочатку повинна робитися картинка, а вже потім накладатися журналістський текст. У нас це поки що присутнє тільки епізодично. У нас все будується на тексті, а потім іде абияка картинка. Друге – вибір тем. Вони повинні бути цікаві звичайним людям.  

 

– Перше питання, яке в мене виникає, – навіщо Заходу допомагати українським медіа? По-друге, все залежить від того, яка саме ця допомога. Якщо йдеться про тренінги, то чому б ні? Це добра справа, поширена у всьому світі. Це було б цікаво всім – і журналістам, і менеджерам. Коли люди чогось вчаться, особливо якщо це стосується медійників, – це абсолютно нормальне явище. У всіх людей, які проходили тренінги в «Інтерньюзі», залишилися добрі враження, а набуті знання допомогли.

 

Чи повинно її [допомоги] бути більше чи менше? Не можу сказати, бо в мене немає точної статистики, скажімо, за останній рік. Мені здається, що якоїсь глобальної допомоги від Заходу українські медіа не потребують. Але, наприклад, був би цікавий досвід Німеччини у створенні суспільного телебачення. І якісь заняття або круглі столи на цю тему – це дуже добре.

 

 

1. З формальної точки зору все виглядає дуже гарно, єдине що – ця допомога не завжди спрацьовує. Вона далеко не на сто відсотків ефективна.

 

2. Ні, вона не є втручанням у наші справи.

 

3. Допомога потрібна для реформування законодавства, освіти журналістів. Наша влада апріорі аморальна, тому тиснути на неї немає сенсу.

 

4. Байдуже, на кого вона спрямована, єдине що – співпраця з владними структурами призводить до дерибану ґрантів, дуже часто замість того, щоб ефективно використовувати, влада їх «освоює».

 

5. Хотів би перейняти корпоративний дух дотримання журналістських стандартів, коли всі журналісти насамперед дбають про чистоту професії.

 

 

1–2. Зі своїх спостережень можу зробити висновки, що ця допомога неоднорідна і наслідки її так само неоднорідні. Якщо йдеться про організації, котрі допомагають в експертній сфері, скажімо, вивчають ситуацію, пропонують зміни до законодавства, то зрозуміло, що таку діяльність треба вітати. І картати нашу вітчизняну владу за те, що вона не імплементує ці рекомендації як неурядових організацій, так і таких поважних інституцій як Рада Європи, чиї рекомендації – це практично вказівки до дій. Інший аспект – якщо це допомога фінансова (матеріальна) чи допомога конкретним медіа на розвиток свободи слова тощо. Є приклади, коли гроші надаються дійсно тим, хто їх потребує, і під хорошу ініціативу. Але також бувають випадки, коли допомогу надають конкретні уряди, і тут треба бути свідомими, що це явище сьогодні поширене у глобалізованому світі. Такі допомоги – невід’ємна умова забезпечення зовнішньої політики, це погляд на медіа як на своїх агентів впливу (щойно я не вжив ідеологічний штамп чи висловив виключно власну оцінку – це загальноприйнятий термін). Причому, фінансування тих чи інших медіа здійснюється з огляду на їхній плив не лише на громадську думку, але й на прийняття рішень у державі. Тобто йдеться про лобіювання власних інтересів через медіа.

 

3. У кожному конкретному випадку буде відповідна оцінка. Дійсно, є проекти, які можна вітати, які приносять користь. Скажімо, проекти в журналістській освіті, або ж конкретні заходи, спрямовані на те, щоби поінформувати громадськість з тієї чи іншої проблеми. Тобто, є багато хороших прикладів. Але є й приклади проїдання, неефективного використання тощо. Є й такі випадки, які цілком можна оцінити як втручання в наші внутрішні справи. Коли йдеться про фінансування з політичною метою, або на політичну діяльність, це вже є ознакою втручання у внутрішні страви.

 

4. Усі перераховані напрями цілком заслуговують на увагу. Найбільш скептично я ставлюся до допомоги, реципієнтом котрої була би влада. Всі інші цілком мають формальні підстави бути реципієнтами.

 

5. У медіа Німеччини я особисто нічого не хотів би переймати, бо я не бачу там чогось такого унікального, що варто було б застосувати в Україні. Медіа Німеччини не дають, на моє переконання, якогось окремого прикладу для наслідування або позитивного досвіду. Наші країни мають дуже різний історичний шлях розвитку. Медіа Німеччини створювалися в певних умовах, із певними завданнями (маю на увазі позбутися нацистського минулого), цей досвід для нас не є цікавим. Більше того, сьогодні в їхніх медіа є приклади, коли тих самих журналістів переслідують, порушують свободу слова. Наприклад, недавнє звільнення журналістки і відомої ведучої тільки за те, що вона в ефірі критикувала фемінізм, закликала німецьких жінок дбати не про кар’єру, а про родину. Це для мене був шокуючий факт.

 

 

– У радянські часи були так звані «школи передового досвіду». На нинішньому [етапі] для нашого холдингу найцікавіше – перейняття такого досвіду, наприклад, це стосується інтернет-технологій.

 

Що стосується глобальної допомоги, то мені здається, що час бездарно витрачених ґрантів під якісь поточні політичні [справи] вже минає. Треба мислити більш глобальними категоріями. Наприклад, ми б залюбки долучилися до проведення спільного із західними медіакорпораціями круглого столу щодо легалізації інтернет-ЗМІ в Україні. Наразі ми шукаємо партнерів, готових разом із нами взятися за підготовку такого заходу у березні-квітні наступного року.

 

Свого часу я був на кількох семінарах у Німеччині, і знаю ситуацію щодо добору кадрів у видання. Журналістом там, так само як і в нас, може стати будь-хто. Але є велика різниця між підготовкою працівників ЗМІ у нас і в них. Щоби стати хорошим журналістом, не обов’язково закінчувати Інститут журналістики, а тим паче аспірантуру. Спочатку треба отримати якийсь фах, а техніку написання пройти на дво-тримісячних курсах.

 

Під час однієї з поїздок я, м’яко кажучи, дискутував із нинішнім директором Київського інституту журналістики Володимиром Володимировичем Різуном. І навіть запропонував йому виступити з ініціативою позакривати такі вузи та факультети. Як на мене, випускники, які зараз приходять після інститутів журналістики працювати у редакції, абсолютно непідготовлені до «польової роботи». З одного боку, вони не мають фахової підготовки (економічної, політологічної і т. п.), з іншої – за п’ять років забувають ті ази, яких їх навчили на першому курсі. От і виходять спеціалісти «широкого профілю».

 

Щороку в Києві випускається більше сотні молодих спеціалістів, а брати на роботу – нема кого. Це можуть підтвердити мої колеги – головні редактори багатьох видань. Думаю, досвід Німеччини та багатьох інших європейських держав щодо підготовки кадрів рано чи пізно нам все одно доведеться переймати. Це можуть бути і школи журналістики, і тренінги у великих холдингах, і відповідні курси – це вже інше питання.

 

 

1. Щодо ступеню ефективності, то це було і є необхідним країні. Йдеться насамперед про те, що якщо Україна декларує своє бажання долучитися до західних цінностей, то в який же спосіб вона їх буде переймати, як не співпрацею із західними організаціями. Крім того, слід мати на увазі, що зараз дуже активізувалася допомога і вплив російських організацій на ЗМІ в Україні. Цей вплив є непрозорим, ніхто не рахує грошей, а західні кошти реєструються у відповідних державних органах. Цей вплив є набагато агресивнішим і ворожим до держави Україна і до українського народу. На це слід більше звертати увагу.

 

2. Щодо втручання у наші справи, то давайте співставляти, хто більше втручається у наші справи – Захід чи Росія. Крім того, Україні слід задуматися над формуванням власної інформаційної політики і над формуванням того, що називається raison d’etat, а саме для чого існує ця держава. Якщо зараз запитати пересічного українця, для чого існує держава Україна, він відповість: «Для задоволення зростаючих матеріальних потреб української бюрократії різного рівня». І це свинство.

 

3. Це, очевидно, має бути системною роботою, яка би включала і фінансову допомогу, і тренінги, і моральний тиск на владу.

 

4. Знову ж таки я підходив би комплексно. Єдине що – скажімо, беручи до уваги обмеженість ресурсів, слід дивитися на те, хто буде найефективнішим у тому, аби впроваджувати в життя певні речі. Наприклад, ми доволі довго говорили про суспільне мовлення. З одного боку, ми знаємо про те, хто його не впроваджує – українські державні органи, з іншого – вони все ж отримують певну допомогу. А чи готовий взагалі український політикум до того, щоби мислити демократичними категоріями? На мою думку – ні, і він це доводить щоденно.

 

5. Українські громадські організації часто бувають ефективними, але не всі. Деякі напрочуд неефективні. Деякі взагалі займаються профанацією ідеї. Треба дивитися індивідуально. Ті, хто довів свою спроможність, мусять виконувати певні програми.

 

 

1. Така допомога є, і це дуже добре. Я її оцінюю позитивно. Більш того, якщо взяти сто відсотків допомоги Україні, то мені видається, що близько 35-40% припадає на питання медіа. Допомога є актуальною і більш-менш адекватною. На сьогодні відчутна результативність цієї підтримки, але все одно вона не забезпечує повну свободу слова. Ми, можливо, убезпечили журналістів від тиску влади, але не убезпечили від тиску грошей, «джинси» і власників.

 

Загалом можна сказати, що міжнародна матеріальна допомога малоефективна. Але в медійних питаннях ефективність трохи вища за середню, тому тут є певні результати. З іншого боку, з’явилися нові виклики, на які поки що не реагує жоден донор. Наприклад, необхідна підтримка громадських організацій, які захищають права журналістів, юридичні консультації тощо. Виділяються кошти на проекти, а на інституційний розвиток організацій коштів не дають.

 

2. Ні, така допомога не є втручанням. Вона – в інтересах громадян України, але конфліктує з інтересами безвідповідальної політичної еліти, грає проти корупції і на користь громадян.

 

3. По всіх зазначених напрямках. Але фінансово має підтримуватися інституційна діяльність організацій, які захищають права журналістів. Також потрібно вчити робити журналістські дослідження – у нас дуже мало хто вміє це робити. Потрібно запроваджувати стандарти західної журналістики. Дуже важливим є й питанням запровадження етичного кодексу журналіста. Бо в нас панує стандарт безпринципності і продажності. І фактично наші медіа працюють не як об’єктивне джерело інформації, а як викривлене дзеркало, яке за гроші політиків спотворює інформацію.

 

4. Допомогу треба спрямовувати на забезпечення прозорості власності медіабізнесу та деконцентрації медіа, а також на роздержавлення (створення громадського телебачення і роздержавлення друкованих ЗМІ). Бо Віктор Ющенко розповідає, що у нас є свобода слова, а сам тихенько знімає з роботи журналістів, які говорять правду про його родину. А всі йому вірять. У нас головним ворогом свободи преси в Україні є президент Ющенко. Він також і ворог суспільного мовлення, бо тільки через нього в 2005 році СМ не було створено. Реципієнтами мають бути профспілки та інші журналістські організації, і в жодному випадку влада чи медіа. Медіа – це прибутковий бізнес.

 

 

1. Было время, когда в Украине существовала цензура, тогда гранты были единственным способом оказания помощи в развитии независимых СМИ. Думаю, что и сейчас это остается одним из существенных моментов, которые могут помочь украинским СМИ в повышении профессионализма, в большей актуализации, расширении кругозора журналистов. Так что скорее положительное влияние, чем отрицательное. Я в свое время была членом наблюдательного совета по медиапрограммам в Международном фонде «Возрождение». Поэтому знаю, как это происходит. Мне кажется, это происходит достаточно демократично, может быть несколько субъективно, как в принципе все у нас в стране. Тем не менее, у нас были хорошие результаты. Например, благодаря таким программам существует альтернативные законопроекты по тому же общественному телевидению. Существуют экспертные оценки того, каким образом это делается в других странах.

 

Люди, которые хотят знать больше на эту тему, точно найдут эти выводы экспертов и точно смогут с ними ознакомиться. Поэтому моя оценка положительна.

 

2. Нет, я не считаю, что это вмешательство во внутренние дела. Поскольку такая помощь является лишь советом или рекомендацией. А уже в наших силах прислушиваться к ним или не прислушиваться, мы решаем, как серьезно и глубоко их использовать.

 

3. Мне кажется, все три составляющие важны, хотя в данный момент моральное давление на власть играет наименьшую роль по сравнению с предыдущими годами.

 

4. Я думаю, все, за исключением власти и оппозиции. Эти деньги должны целенаправленно идти общественным организациям, средствам массовой информации, в том числе отдельным журналистам, которые занимаются важными темами, пока не воспринимающимися в Украине и потому не получающими достаточного финансирования.

 

 

– Торік на зустрічі з американським послом я вперше не знала, як відповісти, що потрібно робити для наших медіа. Бо раніше було зрозуміло – була цензура був потрібен вплив на владу з боку Європи, США, аби якимось чином стримувати її в цих цензурних проявах (я маю на увазі до 2005 року). Взагалі, тоді було кого звинувачувати. Всі знали, що Медведчук та Васильєв – породження пекла – нав’язали нам цю цензуру.

 

Зараз насправді цензури немає, є диктат грошей, і винуватити в тому, що він діє, не можна ні Медведчука, ні Васильєва, а можна лише самих себе. Але тих, хто звинувачує і сам не погоджується цьому диктатові підкорятися, в нас, на жаль, дуже мало – особливо серед журналістів нового покоління. Я не знаю, як тут можуть допомогти західні гроші.

 

Отримувати освітню допомогу дуже корисно, але набуті знання майже немає де реалізовувати. Ця передвиборна компанія довела, що на зміну тотальній цензурі прийшла тотальна продажність. А як із цим можна боротися якимись грошима? Найефективніше, що може зробити Захід, – але не держави, а бізнес, – це просто інвестувати у вітчизняний медіаринок, створювати проекти, в яких уже запроваджувати цивілізовані стандарти.

 

 

1. У цілому я дуже позитивно ставлюся до такої допомоги, бо вона відчутна. Знаю багато позитивних змін, які відбулися завдяки їй. Наприклад, з досвіду Незалежної асоціації телерадіомовників та «Інтерньюзу», Центру медіареформ у Києво-Могилянці, які багато чого зробили завдяки цій допомозі. Знаю також про допомогу недержавних фондів. Приміром, Фонд Сороса багато років має медіапрограму, яка підтримує наші ЗМІ, зміни до медійного законодавства, цікаві формати (теледебати під час виборів), юридичні аспекти тощо. Цю допомогу я вважаю важливим і відчутним елементом реформування наших ЗМІ. Але, на жаль, є більш успішні і менш успішні проекти. Бувають поодинокі випадки, коли від достатньо великих грошей, які виділяють Україні, дуже малий ефект. Так буває, коли виконавцями проекту є недобросовісні люди.

 

2. Я брала участь у багатьох проектах, і можу сказати, що ані я, ані мої співробітники не відчували якогось тиску. Не було навіть побажань чи натяків на те, що і як робити. Ми в цих проектах завжди виходили з інтересів України у реформуванні медійної сфери. Наприклад, Фонд Сороса в Україні представлений Міжнародним фондом «Відродження». Й у складі правління цього фонду лише українці. Це публічні люди, які цінують своє ім’я і не дозволяють його використовувати. Кілька років я сама була у складі правління і можу сказати, що кожна сума, яка виділяється на якийсь проект, дуже ретельно обговорюється, а результати ретельно контролюються. Єдиним аргументом на користь якогось проекту завжди було те, чи буде від нього користь Україні та її громадянам. Жодного впливу від ґрантодавця чи від його офісу ніколи не було.

 

ОБСЄ, яка підтримує багато проектів Нацради, завжди узгоджує з радою, в чому є найбільша потреба. Знову ж таки – тиску чи нав’язування думок не було жодного разу. Так само план дій для українських медіа складений Радою Європи виключно з урахуванням наших професійних інтересів.

 

3. Щодо морального тиску на владу, я впевнена, що демократію неможливо експортувати і громадянське суспільство в Україні має самосформуватися. Вважаю, що допомогу потрібно спрямувати, по-перше, на створення суспільного мовлення, по-друге, на вдосконалення медіазаконодавства, по-третє, на підтримка медіа як бізнесу. Фінансова незалежність наших медіа є підґрунтям для свободи слова. Треба вчити медіа бути бізнесом, а не інструментом впливу. Щодо професійного навчання, то було б ефективніше спрямовувати кошти на формування українських тренерів і консультантів, які стоять ногами на українському ґрунті, які мають досвід практичної роботи в українських медіа. Думаю, що такі тренери в нас є. До речі, цікавий проект Світового банку, за допомогою якого вони підготували велику групу тренерів для друкованих ЗМІ. Це був тренінг для тренерів. І зараз вони дуже успішно працюють в Україні, їх запрошують до Росії, Казахстану, Киргизії, Молдови. Тобто сьогодні нам не потрібні консультанти з інших країн, у нас є свої. Було б добре, щоб так були підготовлені тренери й щодо електронних ЗМІ.

 

4. Думаю, що реципієнтом може бути будь-хто, хто хоче чогось навчитись або щось реформувати. Як влада може бути реципієнтом, якщо вона не хоче змінюватися? НАМ проводила тренінги «Офіційна співпраця між владою і журналістами» для прес-секретарів і журналістів. Прес-секретарі навіть не розуміли, скільки у них є проблем у спілкуванні з пресою. Але хто хотів навчитися – навчився. А хто не хоче, того навіть безкоштовно навчити не можна. Думаю, підтримку від неурядових організацій мусять отримувати ті, хто довів свою ефективність. Хто на отримані кошти зробив більше корисних справ і довів, що може ефективно використовувати ґрантову допомогу.

 

5. Досвід роботи системи суспільного мовлення.

 

 

1. Західну допомогу я оцінюю як безсистемну, оскільки не створено реєстру ЗМІ, не створено серйозного, ґрунтовного реєстру інформаційного простору України. Тому ця допомога виглядає здебільшого дивно і викликає більше запитань, аніж можливих відповідей. Складається враження, що в Заходу на нашій території є улюблені ЗМІ, причому критерії абсолютно незрозумілі. І є такі ЗМІ, які Захід взагалі не помічає, хоча реально вони виконують надзвичайно важливі соціальні функції. Тобто, через фінансування ЗМІ інколи важко зрозуміти, які пріоритети західні інвестори чи то західні доброчинці мають в Україні. А для громадської думки в Україні найголовніше – знати, які ж пріоритети відстоюють західні інституції, що оголошують своїми цілями і завданнями розвиток демократії в Україні, а інколи дуже дивним чином підтримують медіа, які й близько не долучаються до цього процесу.

 

Ефективність такої допомоги для суспільства і громадських інститутів практично нульова. Якщо вважати громадським інститутом 3-5 людей або журналістів, які декларують у заявках на ґранти, що вони боротимуться за свободу слова. Якщо лише це буде критерієм фінансування таких ініціатив, то, звичайно, виникають запитання, чи не є це просто способом відмивання грошей і не більше.

 

2. Залежно від форми, в якій ця допомога надається. Вона не буде втручанням, якщо не нагадуватиме так званий зв’язаний кредит – коли вам дають гроші, але ставлять вимогу, що ви купуєте техніку чи обладнання у такого-то виробника. Якщо форми допомоги і механізм оцінки результатів роботи, за який ця допомога надається, можна публічно обговорити, якщо зрозуміло, хто і що виконує, якщо існують конкурси і все робиться гласно, тоді в принципі будь-яка допомога не є втручанням. А коли фінансування визначається під конкретну тематику, для цього збирається цікава для Заходу інформація, то таким способом через журналістів здійснюється елементарне економічне шпигунство. Ми знаємо, що спецслужби обслуговують багато різних економічних структур.

 

3. Але загалом, якщо почитати мотивацію тих чи інших ґрантів, можна засумніватися, що всі вони реально спрямовані на те, щоби розвивати в Україні демократичні процеси і реально допомагати неурядовим організаціям. Бо крім офісів із розкішними євроремонтами, заходів, зрозумілих тільки їхнім організаторам, насправді важко збагнути, навіщо такі гроші витрачати на всю цю буфонаду.

 

4. На владу тиснути вже немає сенсу, бо влада вже дійшла того стану, в якому вона повинна виробити найоптимальніший варіант віддачі. Тиску було вже стільки, що почався ефект перенасиченого розчину, коли кожна наступна ложка цукру випадає в осад, а не розчиняється у склянці води. Я думаю, що гроші від західної допомоги треба скеровувати на ті ключові моменти, які на нинішній момент є найактуальнішими в Україні.

 

З приводу опозиції, то тут я однозначно вважаю, що вона не має бути реципієнтом цієї допомоги. Інакше це буде пряме втручання у державні справи. Чим менше політики, тим спокійніше громадськість сприйматиме намагання надати ту чи іншу допомогу. Що стосується журналістів – теж питання дуже слизьке. Я не кажу, що наші колеги повинні сидіти, так би мовити, тільки на вітчизняних гонорарах і обмежуватися тільки вітчизняними працедавцями. Єдине що – треба визначити критерії. Якщо оголошується конкурс на проект, то він має бути оприлюднений, у ньому повинні брати участь реальні люди, які повинні мати моральне і професійне право говорити про ту чи іншу проблему. Щоби це не були люди «з-під килима» – спеціально для того, щоб «з’їсти» ґрант. А щоби професійне середовище до них ставилося з повагою, щоб у профсередовища не виникали сумніви у прозорості і чесності бекґраунду того чи іншого ґранту.

 

А взагалі-то я вважаю, що треба фінансувати ті процеси, які реально набирають силу і через фінансову неспроможність нездатні вийти на ту швидкість, яка могла би бути стартовою. Для цього є дуже багато інформприводів: прес-конференції, круглі столи громадських організацій, які сподіваються привернути увагу ЗМІ до тих чи інших проблем. Якщо не буде довіри, то в очах громадськості ця допомога перетвориться на хабара або операцію з відмивання грошей.

 

5. Думаю, що тут не зовсім коректно ставити питання про якусь спрощену передачу досвіду одне одному. Все це повинно відбуватися на інтелектуальних ярмарках, на яких кожен виставляє свій продукт. Формат оцих заходів повинен дозволяти знайомитися з цікавинками. Особисто я знайомий із медіа різних країн, свого часу практикувався на Бі-бі-сі, мав тісні контакти з німецькими, угорськими, польськими медіа, тому бачу різницю в наших стартових можливостях, у підходах до роботи. Все повинно виходити від потреби. Якщо в мене є потреба, то я шукатиму цікавий досвід.

 

1. Це велика за масштабами допомога, тим більш цінно, що вона не одноразова, а триває протягом багатьох років. Відверто кажучи, в мене є подив щодо того, що така допомога здійснюється. Особисто я, на їхньому місці, вже забув би думати про Україну, але в геополітичному сенсі ми ще цікавимо Захід, тому нам і надають цю допомогу.

 

Як на мене, ця допомога ефективна на рівні конкретних проектів. Скажімо, є проект зі створення медійного законодавства – в результаті ми маємо нормальні закони. Були проекти з розвитку моніторингової діяльності, і ми могли робити об’єктивні висновки щодо діяльності конкретних видів медіа України. Але більшість такої допомоги, звичайно, виявляється просто марною – бо вона не підкріплюється відповідною діяльністю українських структур. Тут маються на увазі, перш за все, не НУО, а політики і медіаменеджмент.

 

2. Ні, така допомога не є втручанням. Відверто кажучи, я старий «ґрантоїд» і не пам’ятаю жодного разу, коли ґрантодавець нав’язував мені визначений контент, який має бути в результаті дослідження. Як правило, перевіряється тільки правильність витрачання коштів та те, щоби проект був виконаний на відповідному науковому рівні.

 

3. Зараз, на мій погляд, допомога має надаватися за трьома головними напрямками: створення суспільного мовлення, роздержавлення ЗМІ та забезпечення прозорості медіа власності. Щодо напрямку – це має бути моральний тиск на владу. А також це мають бути тренінги.

 

4. Я вважаю, що реципієнтами цієї допомоги мають бути НУО.

 

5. У Німеччини я запозичив би досвід роботи системи суспільного мовлення.