Українська ідентичність має встояти попри фізичне знищення міст. Так вважають організатори й учасники програми «Спадщина. Простір для роботи», яка реалізувалася  за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ).

Ця програма допомагає різним громадам ідентифікувати та переосмислити наявні місцеві культурні ресурси (музейні колекції, меморіальні та культурні об’єкти, чинні або потенційні туристичні магніти, об’єкти спадщини тощо). Учасники програми познайомилися й попрактикувалися у використанні методологічних інструментів для створення культурних продуктів і освітніх програм, інтерпретації спадщини, роботи зі своїми громадами та різними аудиторіями з урахуванням викликів війни. Зокрема, як працювати з конфліктною спадщиною, з травматичними темами, деколонізаційними процесами та практиками меморіалізації.

14 організацій — учасниць програми отримали від Фонду субгранти до 500 тисяч гривень на реалізацію своїх проєктів — про деякі з них, як і про саму програму, «Детектор медіа» вже писав. Зараз ми розповімо про чотири проєкти, які реалізовано на дуже вразливих прикордонних територіях — Чернігівщині та Сумщині, про громадські організації, які їх реалізували, — про активістів, які від самого початку повномасштабної війни працюють у надто небезпечних умовах, прагнучи формувати в місцевих жителів відчуття повноцінного життя.

Охтирка: спадщина — це люди

Краєзнавчий музей Охтирки став першим українським музеєм, що зазнав руйнацій під час великої війни. Його будівля, зведена на початку ХХ століття, постраждала в ніч проти 8 березня 2022 року від авіаударів армії Росії по історичному центру міста.

Це невеличке містечко на Сумщині, розташоване за 30 кілометрів від кордону з Росією, з початку повномасштабного вторгнення взагалі багато в чому стало першим.

Охтирка одна з перших прийняла на себе удар ворога і дала йому відсіч. Приблизно о 12:40 24 лютого 2022-го сюди зайшли передові колони російської техніки. Сили ЗСУ й добровольці з тероборони розбили броню окупантів, не пропустили ворожі колони далі та змусили їх відступати. 26 лютого сюди прилетіли вперше застосовані в Україні термобаричні бомби. А згодом — і вперше застосовані вакуумні бомби, заборонені міжнародними конвенціями. Майже місяць місто потерпало від щоденних авіаударів та артилерійських обстрілів. Прицільним вогнем окупанти зруйнували ТЕЦ, будівлі залізничного вокзалу та міськради, загалом постраждало 70% будинків.

«Охтирка — місто героїв» — так місцеві стали називати своє місто ще до того, як 24 березня 2022-го йому, разом із Бучею, Ірпенем і Миколаєвом Володимир Зеленський присвоїв почесну відзнаку «Місто-герой України». І під час оборони Сумщини, і після її звільнення на початку квітня 2022-го в Охтирці діяв і продовжує розвиватися волонтерський рух. Люди, які відстоювали своє рідне місто і допомагали одне одному у дні обстрілів, із такою ж звитягою взялися за ліквідацію руйнувань і відродження життя — настільки нормального, наскільки це можливо, коли ти живеш за 30 кілометрів від держави-агресорки, а у твоїй країні вирує війна.

Тож не дивно, що ГО «Охтирський молодіжний центр» у своєму проєкті з популяризації культурної спадщини громади зробив акцент саме на містянах, надавши йому відповідну назву — СОУЛ, тобто «Спадщина Охтирки у людях».

«Ми зосередили увагу на вразливих пам’ятках і сконцентрувалися на людях, щоби показати: наша спадщина тримається на них — наших сучасниках, і водночас намагалися продемонструвати тяглість поколінь, які цю спадщину зберігали 100–200 років тому», — розповів «Детектору медіа» Федір Чернов, один з ініціаторів проєкту та його координатор.

У 2023 році активісти молодіжного Центру зняли документальний фільм «Охтирка — серцебиття Слобожанщини», який розповідає про сучасних діячів міста, про найцікавіші моменти його історії. «Цим фільмом ми намагалися відповісти на питання, чим для нас є місто Охтирка», — каже Федір.

Федір Чернов представляє проєкт «СОУЛ» жителям Охтирки/Фото надане Федіром Черновим

Ідея проєкту «СОУЛ» і виникла тому, що, на думку його ініціаторів, жителі Охтирки, зокрема молодь, дуже мало знають про культурну спадщину своєї громади. «Не маючи досвіду змістовної взаємодії з культурним матеріалом Охтирщини, зовсім не цікавляться ні історією, ні культурою міста. А недостатня кількість і якість інформаційних матеріалів про місто впливає на малу кількість туристів і партнерів», — ідеться в анотації проєкту.

Для його реалізації ОМЦ сформував на конкурсній основі команду молодих волонтерів, зацікавлених у дослідженні культурної спадщини міста й створенні інформаційних продуктів на цю тему. Медійники сумського видання «Цукр» провели для волонтерів курс-інтенсив із відеожурналістики. Після цього молодь під наставництвом менторів зняла п’ять відеорозповідей про архітектурні пам’ятки Охтирки: Будинок офіцерського зібрання, Успенську церкву, Паровий млин, Народний дім та Охтирський міський краєзнавчий музей.

«Після завершення проєкту “Охтирка — серцебиття Слобожанщини” нам захотілося продовжити роботу з популяризації спадщини та зробити щось масштабніше — і ми обрали ці об’єкти, тому що вони хоч і відомі в нашому місті, але є найбільш вразливими», — розповідає Чернов.

Окрім Парового млина, інші об’єкти ушкоджені, а деякі й зруйновані. І задум проєкту, окрім іншого, полягає в тому, аби показати, що люди, які працюють у закладах, що розміщуються в цих пам’ятках, навіть за таких обставин віднайшли можливість продовжити їхню роботу, гуртуючи та підтримуючи громаду під час війни.

«Зокрема моїм наполяганням було те, щоби ми направили погляд більше в майбутнє: щоби ті матеріали, які ми робимо зараз, були актуальні й надалі. А також заявити, що під час повномасштабного вторгнення дуже часто заплющують очі на руйнування тих об’єктів спадщини, які не мають власників», — каже Федір Чернов. А конкурс серед волонтерів, за його словами, довелося проводити тому, що охочих узяти участь у «СОУЛ» виявилося дуже багато: «Молодь на прикладі нашого попереднього проєкту побачила, що це круто, і захотіла доєднатися до нашої нової активності».

«СОУЛ» — це проєкт не лише про людей, які сьогодні опікуються культурною спадщиною, а й про ті історичні постаті, які цю спадщину створювали. В Охтирці народився, довгий час жив, працював і творив Іван Багряний. Він закінчив ту ж саму чоловічу гімназію (її будівля споруджена у 1885 році), у якій навчалися Микола Хвильовий, Микола Зеров, Борис Антоненко-Давидович, відомий український археолог Михайло Рудинський. У місцевому дитячому містечку-інтернаті виховувався майбутній поет Платон Воронько, який народився в селі Чернеччина під Охтиркою. А у XVIII столітті місто неодноразово відвідував Григорій Сковорода — і ходив молитися до Успенського собору, найвеличнішої споруди того часу, побудованій у стилі козацького бароко.

«Успенський храм було зруйновано радянською владою у 1930-х роках, і багато містян навіть не знають, що в Охтирці був козацький собор. Його й досі не відновлено, на тому місці збудовано невелику Успенську церкву, яка продовжує традиції храму, — розповідає Федір Чернов. — Зараз ми опрацьовуємо ідеї щодо історичних та археологічних досліджень території собору, а надалі плануємо знайти ресурси або для його відбудови, або для створення історичного парку, присвяченого пам’яті про цей собор».

Успенський собор — перша церква в Охтирці, побудована у 1666 році, спочатку дерев’яна, а у 1728–30 роках відбудована в камені. Це була перша кам’яна будівля міста. Вона споруджувалася як полкова церква Охтирського козацького полку і згодом стала кафедральним собором. Це був автокефальний храм, який не підпорядковувався московському патріархату, і служіння велося українською мовою. Собор побудували на такому місці, повз яке проходили всі дороги, по яких заїжджали до Охтирки. У 1930-х його тодішнього настоятеля та священників розстріляли, а на місці вівтаря зруйнованого собору встановили пам’ятник Леніну. Частину огорожі храмового комплексу росіяни вивезли до пітерського Ермітажу. Храмова дзвіниця простояла до 1970 року — тоді підірвали і її, оскільки пам’ятник «вождю мирового пролетаріату» на фоні цієї величної башти виглядав жалюгідно. Нині на місці знесеної фігури Леніна стоїть козацький хрест — знак ушанування пам’яті полеглих захисників України — а поруч, спершись на шаблю, «сидить» кам’яний козак.

Будівля краєзнавчого музею, що постраждала від авіаударів ленінських нащадків, була збудована на межі ХІХ-ХХ століть. «Ми тісно співпрацюємо з краєзнавчим музеєм, плануємо шукати гранти на оцифрування його експонатів та самої будівлі», — каже Чернов. Історія музейної колекції розпочалася у 1920-х, коли при відділі народної освіти заснували Комітет з охорони пам’яток старовини, який очолював Борис Антоненко-Давидович. Звернулися до місцевих жителів і назбирали серед них 350 предметів історичної та культурної цінності, які й стали основою експозиції. До повномасштабного вторгнення в музеї проводили різноманітні заходи, співробітники їздили в етнографічні експедиції. Після авіаудару охтирчани зібралися, аби врятувати експонати. В музеї, окрім іншого, зберігалося багато особистих речей видатних людей, зокрема Платона Воронька, Остапа Вишні, Івана Багряного. Грантовим коштом будівлю згодом законсервували, а в підвальному приміщенні облаштували мистецький простір, у якому зараз проводять культурні заходи. За словами директорки музею Людмили Міщенко, від українських військових установа отримала нові експонати: уламки ракет, рюкзак, сигнальні прапорці та польовий щоденник російського солдата.

Ще одна пам’ятка архітектури в історичному центрі міста, яка одночасно з музеєм зазнала руйнацій від термобаричних бомб, — Народний дім, перший культурно-освітній заклад Охтирки, зведений у 1914 році. У ньому розташований районний Будинок культури, що має славну історію: на його сцені виступали Амвросій Бучма і Наталя Ужвій, у 1940-х художнім декоратором самодіяльного театру тут працював Іван Багряний. Роками тут зберігали старовинні обряди та фольклорні традиції Слобожанщини, які передавали молоді. Нині приміщення пораненої будівлі порожні, отвори вибитих вікон зашиті дошками, але в підвалі також облаштовано мистецький простір, де функціонують дитячі та молодіжні гуртки: Будинок культури продовжує просвітницьку місію, підтримуючи молодь Охтирки та сусідніх сіл у часи війни та розвиваючи громадську активність.

Будинок офіцерського зібрання, споруджений наприкінці ХІХ ст. в історичному центрі Охтирки, з 1950-х перетворився на радянський Будинок офіцерів із кінотеатром. Нині його будівля напівзруйнована, але не від обстрілів — це сталося задовго до повномасштабної війни.

«Особливі загрози для Будинку офіцерів виникли у 2015 році — тоді сталася пожежа, обвалився дах, будівля вигоріла майже вщент, але місцеві активісти захистили її від знесення. Для багатьох охтирчан це доволі знакова споруда, яку певний забудовник, користуючись воєнним станом, намагається знести, аби побудувати щось інше», — розповідає Федір Чернов. Він, архітектор за освітою, каже, що ця будівля — приклад типової слобожанської забудови кінця ХІХ — початку ХХ ст. і разом із навколишніми історичними будинками в середмісті становить цілісний ансамбль, за яким можна дослідити, як формувалися і жили міста Слобожанщини в ті часи.

«Центр нашого міста — як музей просто неба, адже протягом століття тут дуже добре збереглася міщанська забудова слобожанських містечок. І навіть після обстрілів ця забудова досить непогано збереглася, для неї більша загроза — від місцевих підприємців, які закривають рекламою все, що тільки можна: роблять або велетенські банери, або навісні фасади, або наліпки — і з-за цієї реклами вже і самої споруди не видно. Так було і до вторгнення, і після у їхньому ставленні до спадщини мало що змінилося», — підсумовує Федір і додає: «Але ж ці будівлі — свідки історії, за ними можна дізнатися щось нове про свою громаду, відстежити оцю історичну нитку, як розвивалося твоє рідне місто, зрозуміти, звідки ми, звідки наше місто і куди ми можемо рухатися далі».

Як завдяки історичній спадщині можна «рухатися далі», на прикладі Парового млина продемонстрували члени ГО «Центр розвитку вуличних культур». Млин збудували у 1896 році, націоналізували у 1932-му і його споруда стала основою для розбудови заводу «Сільгоспмаш» — одного з провідних промислових підприємств радянської Сумщини. Після закриття заводу будівля млина довго стояла запущеною, а з 2015 року молоді активісти взялися наводити в ній лад і перетворили на Центр розвитку вуличних культур.

«Українська культура — це не тільки Тарас Григорович. Це й архітектурні рішення, які були тільки в нас, — каже очільник ГО Павло Ігнатченко. — І завдяки цим стовпам Парового млина ми можемо будувати нову, сучасну українську культуру. У 2023 році тут вперше — не тільки в Охтирці, але й на всій Слобожанщині — за час повномасштабного вторгнення відбувся Фестиваль вуличних культур. Нам вдалося зібрати митців і спортсменів зі всієї України, щоби показати їм Охтирку, ознайомити їх з її особливим вайбом».

Федір Чернов пояснив, що заявити про діяльність Центру вуличних культур у рамках проєкту «СОУЛ» вирішили тому, що представники вуличних культур зараз вважаються маргіналізованою групою, «і ми хотіли показати, що це — теж культура, такий цікавий прошарок сучасного мистецтва».

Під час підсумкової конференції програми «Спадщина. Простір для роботи» одна з лекторок програми Катерина Кравчук сказала: «Тільки культура може запропонувати те, що об’єднає всіх жителів громади, незалежно від професії. Дієвцям культури дуже важливо бачити свою роль у тому, щоби виходити до громади із закликом: подумаймо про наше спільне майбутнє, бо ми як дієвці культури знаємо, ким ми є, ким ми були й разом із вами зможемо спрогнозувати, ким хочемо бути».

В Охтирці таку роль узяла на себе молодь. ГО «Охтирський молодіжний центр», зареєстрована у 2019 році, й виникла тому, що, за словами Чернова, «молодь хотіла змінювати місто на краще, робити його молодіжне життя більш активним». До повномасштабної війни активісти Центру співпрацювали з місцевим самоврядуванням, у синергії з Фондом «Будуємо Україну разом» (львівська ГО, яка створює можливості для молоді запроваджувати в країні зміни через волонтерство) облаштовували громадські простори, з Фондом Сергія Притули провели форум для молоді, організовували різні лекції, тренінги, а з початком війни об’єднали ще більше молоді й посилили волонтерську роботу.

Одразу після звільнення Сумщини школи, дитячі садочки, гуртки ще не працювали, тож активісти зайнялися психоемоційною підтримкою дітей і молоді, зокрема через арттерапію, допомагали налаштовувати роботу творчих майстерень і мистецьких просторів, створили клуб інформаційних технологій. Облаштували студію, де записують подкасти, у планах — відеостудія, де молодь займатиметься зйомками.

«Ми робимо все це для того, щоби давати місту життя, щоби сюди хотілося приїхати, щоби молодь бачила в Охтирці місто, в якому хочеться жити та розвиватися», — говорить очільник «ОМЦ» Владислав Голяков.

За словами Чернова, формат роботи ГО дуже сильно змінився після початку повномасштабної війни: «Перш за все, з’явилося більше мотивації, бо молодь стала декларувати більше цінностей у своєму розвитку. У нас з’явилося багато нових напрямів, і сенс нашої діяльності в тому, що ми робимо проєкти не тільки для молоді: оскільки молодь все більше до нас доєднується, то ми вже разом із нею працюємо для громади. Для нас більш ціннісним стало те, що сама молодь може зробити для міста. Ми зрозуміли, що молодь може бути не тільки нашою аудиторією, а й ініціатором різних змін і крутих проєктів. З перших днів війни ми працювали як гуманітарний штаб, а після звільнення області відкрили дитячий простір — тоді багато молоді приєдналося до нашого Центру, тому що він, по суті, був єдиною організацією, яка об’єднувала й розвивала молодь».

Мабуть, найбільш цінним в активності молодих охтирчан є та їхня робота, важливість якої підкреслюють організатори програми «Спадщина. Простір для роботи», — інституалізація організацій і постановка довгострокових цілей, а не лише разові ініціативи.

«Якщо інституції культури можуть стати тими інституціями, де ми можемо спільно думати про майбутнє, бо у таких інституціях більше творчості, більше свободи, менше рамок і процедур — це буде дуже великий внесок у розвиток всього суспільства й у перемогу», — пояснила Катерина Кравчук.

«Наразі ми продовжуємо формати міських розмов — збираємо громадськість, щоби поспілкуватися на різні культурні цікаві теми. Плануємо і далі знімати документальні, туристичні фільми, фільмувати наші культурні особливості — і вже не тільки для ютубу, а так, щоб ці фільми можна було би представити й на фестивалях, і на різних медіаплатформах. Головне — не боятися пробувати, бо коли ми починали свою культурну роботу, здавалося, в Охтирці на культуру немає запиту. Але коли ми почали працювати, то від сотень жителів міста зайшлася ціла хвиля цього запиту. Можна сказати, що головний результат проєкту “СОУЛ” у тому, що його результат перетворився на процес. Тому що це інноваційний продукт для нашого міста, і в міру того, як ми відкриваємо якісь нові грані, запит зростає. Ми зрозуміли, що цей проєкт — індикатор того, що треба рухатися далі. Ми не зациклюємося на тому, чого досягли, для нас це стимул розвивати цей напрям, нашу організацію, перетворювати її на інституцію — хочемо створити окрему ГО “Спадщина Охтирки у людях”, щоби зосереджуватися у своїй роботі саме на спадщині», — повідомив Федір Чернов.

Меншина: діалект як інструмент деколонізації 

Україна зберегла свою ідентичність завдяки власній мові та культурі — ознакам нації, що існували та розвивалися навіть у колоніальних умовах. Окрім загальновживаної мови, є ще діалекти й говірки, які так само — з певними трансформаціями через впливи різних чинників — передавалися з покоління в покоління та дійшли до наших днів. Носіїв регіональних говірок стає дедалі менше й переважно це люди поважного віку, які живуть у селах. Звісно, етнографи й філологи проводять дослідження, збираючи, вивчаючи та зберігаючи автентичні локальні говори, але інформація про їхню самобутність і важливість як маркерів ідентичності до широкого загалу фактично не доходить — не в останню чергу тому, що суспільство до цієї інформації не виявляє особливого інтересу.

Натомість, як розповіла директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук, яка модерувала одну з панелей завершальної конференції, «збирати й вивчати говірки — сьогодні це світовий тренд. І ми сьогодні теж стали дивитися в цей бік, тому що раніше діалекти вивчали тільки спеціалісти, а зараз ми дивимося на це як на маркер ідентичності, який може багато розповісти про певні спільноти».

У рамках програми було реалізовано два проєкти з популяризації місцевих говірок. Обидва — на Чернігівщині, яка має свій східнополіський діалект.

Перший проєкт, «Балачки на рундуку», втілила ГО «Спілка жінок Менщини».

Громадську активність спільнота жінок містечка Менщина розпочала ще до своєї офіційної реєстрації у 2017 році: проводила просвітницькі заходи, зокрема щодо захисту прав жінок і гендерної рівності. Згодом одна з активісток, які переважно були працівницями бібліотек, Вікторія Неруш, вирішила, що їхня робота має дуже вузьку спрямованість, тож потрібно щось робити для всієї громади. І зосередилися на напрямі туризму: розробили й популяризували пʼять туристичних маршрутів, випустили путівник «Менщина: приїдь, побач, закохайся». Одним із реалізованих до війни проєктів був «Менщина, якої ви не знали», що відкривав для місцевих жителів, туристів із Чернігова та Києва цікаві, але маловідомі памʼятки громади.

Вікторія Неруш під час виступу на заключній конференції/Фото ФПСУ

Уже після повномасштабного вторгнення Вікторія Неруш ініціювала новий проєкт, зі збереження та популяризації місцевого діалекту, менської говірки — частини східнополіського говору, що залишається поза належною увагою та поступово зникає. За її словами, ідея популяризувати місцевий говір виникла в процесі обговорення слова «паляниця» як своєрідного коду, вимова і розуміння значення якого розрізняє своїх і чужих. Спочатку активістки «Спілки жінок Менщини» розробили та видали настільну гру, присвячену діалектизмам Менщини.

У пошуках ресурсу на розвиток цього напряму подалися на програму «Спадщина. Простір для роботи».

«Локальна ідентичність починається з мови. Недооцінення жителями громади рідної менської говірки, її самобутності й автентичності, поступова втрата застосування говірки, закидання меншовартості сільському населенню через використання питомої, органічної місцевої мови — головні проблеми, які прагне розв’язати команда проєкту. А ще — руйнування сільських хат-мазанок, втрата старовинних речей (предметів побуту, одягу, знарядь праці) через відтік людей із села, знецінення місцевим населенням своєї культурної спадщини», — так пояснюють важливість проєкту «Балачки на рундуку» його організаторки.

До розв’язання цих проблем команда ГО підійшла комплексно: в рамках проєкту провели аудіо- та відеофіксацію менської говірки в різних населених пунктах громади, відновили хату-мазанку в селі Максаки (її активістки отримали в подарунок від її власника), яка стала осердям фестивалю менської говірки «Балачки на рундуку» та місцем для заходів із популяризації діалекту, видали збірку «Балачки на рундуку», що містить комікси, де герої розмовляють по-менськи (для наймолодшої аудиторії), словник діалектних слів (для старших), роз’яснення, чим же особливий діалект (для вчителів, батьків, краєзнавців, туристів). Також були виготовлені сувеніри з написами діалектними словами.

 «Балачки на рундуку» для наймолодших

Вікторія Неруш розповіла «Детектору медіа» про різноманітні етнографічні екскурсії, які вони проводять стежками Менщини (звісно, з обов’зковим відвідуванням хати в Максаках).

 Хата в селі Максаки

Коштують такі екскурсії всього 30 гривень, а квиток у Менський краєзнавчий музей — узагалі 15. Розповіла Вікторія і про директора музею — історика та краєзнавця Віталія Крутого, «нашого незмінного гіда, екскурсовода», який супроводжував спілчанок у їхніх дослідницьких подорожах. Він пішов захищати Україну та загинув на Харківському напрямку 12 травня 2024 року.

Провітрювання вишитих скарбів на подвір’ї в Максаках

Збереження та популяризація діалектів — це теж частина війни з російською імперщиною. І не лише тому, що таким чином ми стверджуємо власну ідентичність, яка не має геть нічого спільного з росіянами.

«Ми захотіли показати, що в нас на Чернігівщині, на Поліссі, є свій унікальний діалект. А в кожному регіоні, в кожному селі — це говірка. Навіть у кожному селі на Менщині, у які ми їздили та записували, ми бачили, що ці говірки унікальні. І зберегти їх потрібно тому, щоби, зокрема, показати нашому ворогу, що наша мова набагато древніша. Бо коли люди вживають якісь слова, що вважаються російськими, то філологи дуже часто пояснюють: навпаки, це росіяни запозичили в нас ці слова — з наших говірок на Менщині, і не лише з них», — каже Вікторія Неруш.

Менська говірка, як вона є

За її словами, популяризацію самобутніх говірок як одну з цілей проєкту обрано ще й для того, аби зробити нашу мову ще колоритнішою, «бо від таких діалектних рідковживаних слів вона збагачується. Це ж радянська влада роками прищеплювала нам переконання: якщо ти так говориш, значить, ти з села, а якщо з села — то ти якась неосвічена людина».

Але чим глибше та ретельніше ми вивчатимемо власну історію, культуру, етнографію, тим більше буде зміцнюватися відчуття нашої національної унікальності, зокрема й на лексичному рівні. І тим швидше відбуватиметься деколонізація й особистої, й колективної самосвідомості. Бо наша війна з росіянами — не лише за право жити на своїй українській землі так, як вважаємо за потрібне, а й за право бути — сьогодні, завтра і на всі вікі — українцями.

І такі проєкти спонукають позбуватися почуття меншовартості, провінційності, яке нам століттями прищеплювали московські колонізатори.

На питання Тетяни Пилипчук, а що, власне, дав громаді Менщини проєкт «Балачки на рундуку», Вікторія Неруш відповіла: «Коли ми запропонували своїм землякам написати вірші рідною говіркою, наш земляк, поет Гриць Гайовий, який свого часу за українську мову та своє гостре перо пережив радянські концтабори, написав цілий триптих, хоча він живе в Києві й на Менщині, своїй батьківщині, вже давно не був. Молоді люди подивилися його твір — і це настільки підняло їхню самооцінку! Вони сказали: інколи маємо свою думку, але боїмося її висловити, бо можемо ляпнути щось по-нашому і всі будуть сміятися, буде соромно. Або назвуть нашу говірку суржиком чи зросійщеною мовою, ще й подумають, що ти з Росії. І врешті навіть молоді дівчата почали писати вірші нашою говіркою. І говорили: от я приїхала з села і говорила по-нашому, з мене сміялися, і я боялася рота відкрити. А зараз зрозуміла, що це модно, сучасно, круто — і я знову почала говорити нашою говіркою, і навіть писати вірші. Вона публікує їх у соцмережах, їх дуже схвально сприймають і активно репостять».

А ще, за словами Вікторії, рідна говірка сприяє об’єднанню громади. Бо повертає її членів до локальної ідентичності. «Цей проєкт потрібен, щоби розпорошених, розкиданих зараз по всьому світу наших земляків знову повертати назад, у дитинство, в ті часи, коли в хаті пахло димом від груби, пиріжками смачними. І це у наш тяжкий час війни дуже допомагає триматися купи».

Окремим святом «повернення додому» став і фестиваль «Балачки на рундуку» в Максаках. До речі, діалектизм «рундук» означає «ґанок» — бо саме на ґанках хат по різних селах активістки розмовляли з місцевими жителями, коли збирали свій лексичний скарб.

«Люди приїжджали на наш фестиваль і говорили: ой, хоч можна по-нашому побалакати, бо я вже так давно не чув рідної мови, — розповідає Неруш. — Приїжджали із сусідніх сіл, із Чернігова, Києва. Представники міської влади теж розмовляли менською говіркою, вони ж усі місцеві. Говірка, діалект — це таке відчуття, як у рідному домі, де ти себе дуже зручно почуваєш. Українська мова — це дрескод, а діалект — це немов би зняти вдома фрак і вдягнути піжаму й улюблені капці».

Тетяна Пилипчук досить красномовно підсумувала результати діяльності жінок Менщини: «Все починається з емоційної пам’яті. Ви робите справжні дива, тому що допомагаєте долати цю провінційність, яка, на жаль, ще присутня, тому що всі ми переживаємо сьогодні процес деколонізації».

Городнянщина: Атлантида, що не має зникнути

Другий проєкт на Чернігівщині, який, окрім іншого, був націлений на збереження місцевих діалектів — «Городнянщина. Мобілізація ресурсів довкола спадщини» — напевно, один із найскладніших у програмі «Спадщина. Простір для роботи» з точки зору логістики та ризиків для його команди. Городнянська громада — не лише найвіддаленіший регіон прикордонної Чернігівщини, але і єдиний в України, що межує одразу з двома країнами-агресорками — Росією та Білоруссю. Колись це була транзитна територія, через яку проходила залізниця в напрямку Петербурга та Білорусі — а зараз вона стала тупиковою. Села громади, зокрема й ті, у яких організатори проєкту, члени ГО «Крила», проводили дослідницьку роботу, розкидані по лісах, на досить значній відстані одне від одного — це, скоріше, хутори. Мобільний зв’язок там майже відсутній, а інтернет працює з перебоями. Городнянщину називають «українською Атлантидою», яка зникає, — насамперед унаслідок економічних чинників: ще задовго до повномасштабної війни через брак робочих місць звідси почали виїжджати люди. На початок війни населення громади, до якої входить 61 населений пункт, налічувало лише 15 тисяч. Є села, у яких залишилося 70 або 20 жителів, а є й зовсім порожні. З 24 лютого і до початку квітня 2022-го територія громади була окупована. На фронті вже загинуло 80 чоловіків із Городнянщини.

Ґрунти тут неродючі, але все одно працює декілька фермерів, яким дуже складно: прикордонна територія, цього року, наприклад, заборонили сіяти соняшник і кукурудзу — з міркувань безпеки, щоби серед них не могли ховатися ворожі ДРГ.

Менеджерка проєктів у роботі з культурною спадщиною ГО «Крила», філологиня, гідеса, дослідниця Анжела Савченко, яка очолює туристичну компанію і майже 20 років займається внутрішнім туризмом, називає Городнянщину унікальним регіоном не лише Чернігівщини, а й усієї України, регіоном, який «варто побачити, почути, пройти його стежками». Саме вона і стала ініціаторкою проєкту, який серед інших проєктів програми вирізняється ще й тим, що у складі його команди немає жодного жителя громади, зі спадщиною якої вони працювали: Анжела Савченко живе в Києві, а ГО «Крила» й узагалі релокована з Донеччини.

«Регіон Городнянщина був обраний невипадково, бо він кардинально відрізняється від усього, що можна побачити в Україні. Коли я вперше приїхала у Городню, ще до війни, мене дуже вразило це містечко: центральна вулиця з цікавою дерев’яною забудовою початку ХХ століття, яка повністю збереглася (на щастя, і під час повномасштабної війни не постраждала). Тоді в мене виникла ідея прокласти сюди туристичний маршрут, — розповідає «Детектору медіа» Анжела Савченко. — Після звільнення Чернігівщини Інститут національної пам’яті оголосив конкурс для охочих записувати інтерв’ю на деокупованих територіях, зокрема й у Городнянській громаді. Я пройшла цей відбір і під час інтерв’ю в мене встановився більш щільний зв’язок із місцевими жителями».

Анжела Савченко під час виступу на заключній конференції/Фото ФПСУ

Коли виникла ідея проєкту, то, за словами Анжели, вона та її однодумці з ГО «Крила» розуміли всі ризики: «Для мене це був свідомий виклик, я розуміла, що роблю. Коли ми вже подали заявку, почалося вторгнення в напрямку Вовчанська й існував ризик, що вторгнення буде і на Сумщину, яка межує з Чернігівщиною. І цінність, і ризики збереження культурної спадщини Городнянщини — ми всі розуміли».

Але так само вони розуміли й те, заради чого йдуть на ці ризики.

«Встановлений за радянських часів на території Городнянської громади монумент “Три сестри” (у селі Сеньківка, яке до повномасштабної війни було прикордонним пропускним пунтком - ДМ) тривалий час був символом інтернаціоналізації локальної спадщини, і цей фактор прикордоння використовувався для розмивання ідентичності громади, що вже століттями відчуває вплив сусідніх держав (Росії та Білорусі). Софія Русова, уродженка цієї громади, у своїх спогадах за 1918 рік згадує, як місцеве населення коливалося у визначенні своєї ідентичності під час становлення УНР. Зараз, коли громада складається всього з 15 тисяч осіб, важливіше ніж будь-коли захистити право на власну спадщину як страховку від “окупації історії”, віднайти свою ідентичність і підкреслити свою унікальність», — саме так команда проєкту пояснює його необхідність.

Проєкт містив інвентаризацію й картографування всіх ресурсів спадщини: опитування, дослідження в архівах, експедиції, спільну роботу з базою спадщини, створення аудіо- та відеоархівів, використання їх для цифрового контенту з метою популяризації унікальної культурної спадщини Городнянщини.

Команда проєкту об’їздила більше двадцяти сіл, зокрема й ті, що розташовані за півтора кілометра від кордону. Загалом записали 30 великих інтерв’ю (обсягом у годину-півтори) і коротші, які викладали в соцмережі. Після обробки ці відеозаписи планується розмістити на ютубі. Записали старовинні пісні та щедрівки, що виконуються автентичною говіркою, — їх збереглося небагато, але вдалося знайти ті, що притаманні лише Городнянщині. Зафіксували місцеві традиції, які більше ніде не зустрічаються, унікальну дерев’яну архітектуру, оригінальні твори городнянської вишивки й ткацтва. Всю рухому й нерухому спадщину, яку вдалося дослідити, нанесли на туристичну мапу. І таким чином виявили, чим Городнянщина відрізняється від решти громад області та всієї України.

«Насамперед було важливо зафіксувати говірки, тому що вони унікальні, — розповідає Анжела Савченко. — Вся Чернігівщина говорить по-різному, і в селах, які розташовані на відстані лише 10 км одне від одного, можуть розмовляти дещо інакше. Це наслідок впливу прикордоння, суміжності одразу з двома країнами. І тому невипадково, що перша ж експедиція створеної у 1920-х роках Всеукраїнської академії наук відбулася саме на Городнянщину. Тобто вже тоді науковці, зокрема мовознавці, розуміли унікальність цього регіону».

За її словами, говірки важливо було зафіксувати й для того, аби розуміти, у якому стані вони збереглися, адже вони змінюються в кожного покоління, «бо всі ходять у школу, вивчають літературну мову. Сьогодні, окрім телебачення та радіо, є ще і вплив соцмереж, і онуки вже говорять не так, як їхні бабусі, а їхні бабусі, своєю чергою, — не так, як їхні бабусі. Важливо було записати цих людей на прикордонні, адже ці люди не менше за інших дивляться телевізор і слухають радіо, але на їхнє мовлення це не має такого агресивного впливу: у них не тільки фонетика, але й лексика збережені. Коли вухо вже натреноване, чуєш, що в когось більше є російських слів, мова засмічена, а є жінки, які не зазнали впливів сторонніх мов. На роботі вони говорять загальновживаною українською, а вдома — рідною говіркою».

На Городнянщині не говорять, а «гомонять». Унікальна говірка — той елемент нематеріальної культурної спадщини, який особливо вабив дослідити простір громади й зафіксувати на відео- й аудіоносіях. Адже цю вимову треба чути, пояснює Савченко. Бо не так просто відтворити типову для цієї місцевості вимову дифтонгів, нехарактерних для літературних норм помʼякшень і дзвінкості. Але саме ці локальні «норми» творять особливий колорит звучання мови, вирізняють її носіїв серед населення України. Щоправда, ті, хто не знає історію фонетичних процесів і діалектологію, найчастіше називають городнянську говірку «білоруською» мовою. Натомість це доволі давні мовні форми, які збереглися завдяки особливому ландшафту проживання їхніх носіїв — загубленими в лісах і дещо віддаленими від впливів літературних норм через медіа й освіту. Молоде покоління Городнянщини користується українською літературною мовою. Проте, вважають учасники проєкту, говірка має зберегтися, аби нагадувати про своє коріння, землю, увиразнювати локальну ідентичність жителів Городнянщини.

Один із найкращих варіантів збереження говірки — передача у спадок автентичної пісенної традиції. Тому дослідники записували самобутнє виконання місцевих «спявох».

«Складно було знайти спів автентичний, його практично вже немає, — розповідає Анжела Савченко. — Це така втрата велика. Бо коли у свій час при сільських будинках культури створювалися фольклорні колективи, їхні керівники попереучували місцевих, майже з-під палки, співати народні пісні в академічній манері. Ми тільки у двох селах знайшли носіїв автентичного співу: в одному селі семеро залишилося, у другому — лише троє. І зараз ми опинилися на тому рубежі, коли завтра все це може бути втрачено назавжди. Молоде покоління не хоче продовжувати, вони не розуміють вартості цього. Наймолодшій жінці, яку ми записували, — більше сорока років».

 Співають «Молодиці з Дроздовиці»

У найскладніших обставинах рятувала не лише пісня, а й вишивання, розповідають учасники проєкту: «Вишивали вночі, бо вдень не було можливості через роботу на фермі, сапання льону й інші обов’язки. Жінки стверджують, що раніше життя було важче, але веселіше». Окрім вишивок, яких чимало було в кожній хаті, тут було поширене й ткацтво, яке з’явилося набагато раніше, ніж вишивка. Ткали все: від полотна, з якого шили одяг, до рушників, «настольників» (скатертин). У візерунках тканих рушників ХІХ сторіччя проглядається прадавня слов’янська символіка. Саме такі рушники Чернігівщини науковці називають «космосом». Умовно — «городнянськими», бо найбільш символічна насиченість починається саме з Городнянщини. У порівнянні з вишивкою інших регіонів України, в рушниках Чернігівщини дуже багаті та щільні візерунки. «Кількість вишивки, яку ми бачили, просто неймовірна. Це дуже красива художня робота», — каже Савченко.

 Виставка вишивки в селі Перепис

Ще один напрям досліджень — історія сім’ї Левка Лук’яненка, дисидента, автора «Акту проголошення Незалежності України», який народився на цих землях, у селі Хрипівка. «Левко Григорович зовні не схожий на бунтаря. Завжди стриманий, виважений, розсудливий, поміркований. “Нордичний” темперамент малої батьківщини й особливий присмак говірки, за якими впізнавані жителі Городнянщини», — розповідають про нього учасники проєкту.

Родина Лукʼяненків вирізнялася серед односельців. Жили на хуторі, вміли господарювати. «Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібно було в сільському житті, — йдеться у спогадах Левка Григоровича. — Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу… Любили співати й знали багато пісень. “Ще не вмерла Україна” почув у дитинстві від матері».

Буденне життя родини Лукʼяненків щільно переплелося з дисидентським рухом, до якого були залучені сестра, брати, невістки. Перевозили фотоплівки з текстами, проявляли фото, поширювали й переховували літературу, забезпечували переміщення і проживання самого Левка та його побратимів-дисидентів, згодом брали участь у мітингах, зборах, різноманітних акціях. «Мамо, Ви навчили нас бути правдивими, хоч це не полегшило наші життя, зате зробило нас порядними людьми, й ми щиро вдячні Вам. Ваші діти», — написано на могилі Наталії Лукʼяненко. Зараз на честь її сина перейменовують багато вулиць у громаді.

На дворищі Лукʼяненків у Хрипівці ще росте декілька старих дерев, але ні хати, ні інших будівель не збереглося. Зате стоїть будівля земської школи, де навчався Левко, його брати та сестра.

 Земська школа у Хрипівці, де навчалися Левко Лук’яненко, його брати й сестра

Будівлі земських шкіл — найвиразніші архітектурні обʼєкти Городнянщини. «Розвинута мережа шкіл і міністерських училищ просто вражає, — каже Анжела Савченко. — На 1912 рік Городнянський повіт нараховував 63 школи. Їхні будівлі збереглися практично в кожному селі. Особливість їх у тому, що вони дерев’яні — тобто це одночасно й архітектурна, й історична спадщина. Вони відрізняються особливими, властивими лише Городнянщині деталями дерев’яного мережива».

Великі дерев’яні будівлі з високими вікнами, обрамлені різьбленими декоративними елементами, з високими рундуками та мереживним піддашшям — понад століття ці споруди слугували за призначенням: у просторих світлих класах навчалися діти. Городнянське повітове земство було одним із найпрогресивніших у Чернігівській губернії. Упродовж 1864–1887 років у повіті було відкрито 27 земських шкіл і міністерських училищ, а у 1910-му їх було вже 57. Імена найкращих земських вчителів Городнянщини збереглися до наших днів. «Земські школи — матеріальна спадщина Городнянщини, яка має охоронятися законом. І ще може служити потребам громади — як культурно-освітні хаби чи центри реабілітації», — каже Савченко.

Одним із найцінніших культурних надбань Городнянщини є ансамбль споруд маєтку і парк дворянської родини Євреїнових у селі Ваганичі — типова деревʼяна архітектура північних регіонів України ХІХ — початку ХХ століття. На думку учасників проєкту, ця «безцінна архітектурна й паркова памʼятка» має стати історичним обʼєктом №1 на нових туристичних маршрутах Городнянщини: «На теренах України подібних комплексів, що поєднують приватний дворянський маєток і земські установи, зведені коштом власників маєтку, в жодному іншому місці не існує». Микола Євреїнов — випускник Київського університету святого Володимира, повітовий земський гласний, ліберал, що особливо переймався питаннями освіти, просвіти, медичних послуг, соціальним рівнем життя селян. Він оновив будівлю початкової школи, ініціював будівництво земського міністерського училища й квартири для вчителів, проклав дорогу, а в маєтку функціонувала перша в Чернігівській губернії метеостанція. У Ваганичах зʼявилася перша народна бібліотека з фондом у понад 8 тисяч книжок і кількістю абонентів у 300 осіб. Була тут і земська лікарня з амбулаторією, де тривалий час послуги лікаря надавав особисто Євреїнов. І комплекс шкільних споруд, і лікарня з квартирою для лікарів понад століття служили жителям Ваганичів і найближчих сіл і хуторів — попри прихід радянської влади та вбивство власника маєтку.

 Будівля міністерського училища у Ваганичах

«Окремим пунктом спадщини ми виділили фотографії Наталії Семплікевич, які стали документальною фіксацією побуту, етнографії села Хоробичи, але це можна поширити й на інші села Городнянщини. Її фото селян Хоробичів в автентичних строях зацікавили багатьох», — розповідає Анжела Савченко. Семплікевич — одна з перших українських жінок-фотографок, інформація про яку майже відсутня, бо Росія привласнила більшість її спадку. Альбом із її фото до 50-річчя скасування кріпацтва (1911 рік) зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї імені Тарновського, експозиція якого зараз евакуйована. Але переважна частина її фото перебуває в музеї антропології та етнографії Петербурга, у Російському музеї фотографії, в Російському етнографічному музеї, де підписи до її світлин сповіщають, що це «русские крестьяне».

«Зараз ми відновлюємо її біографію по краплі, бо невідомі ні дата, ні місце її народження. Ці фото — як документи епохи, на сьогодні нам вдалося їх зібрати близько 130», — каже Савченко.

Мещканці села Хоробичі, 1911 рік. Фото з альбому Наталії Семплікевич, який зберігається в Чернігівському  історичному музеї

Усіх своїх респондентів учасники проєкту опитували ще й про період Голодомору. Ці свідчення будуть передані до Національного музею Голодомору-геноциду. Також команда працювала над підвищенням спроможності громади до самостійної презентації потенціалу спадщини та розробки нових проєктів, пов’язаних зі спадщиною. Крім того, провели студію живої історії «Культурний профіль громади на мапі України» та тренінг у Черкасах з інтерпретації природної та культурної спадщини для операторів спадщини прикордонних громад.

Інформація про унікальну спадщину Городнянщини має бути відома на всю Україну, каже Анжела Савченко. За її словами, лише про одне село Дроздовиця, де вдалося знайти сім автентичних виконавиць старовинних пісень, треба зробити декілька програм — і не для регіонального, а для національного телебачення. «Бо на мапі культурної спадщини Чернігівщина дуже слабко представлена. І навіть під час облоги Чернігова у 2022 році про Чернігів у медіапросторі майже не говорили: на початку повномасштабного вторгнення про нього в телемарафоні тижні три майже не було згадок», — каже вона.

Узагалі, ділиться Савченко, їй у цьому проєкті бракувало підтримки медіа. Коли команда проєкту проводила комунікаційний захід у громаді на тему «В чому сіль Городнянщини», Анжела запросила декількох чернігівських журналістів. «Але ніхто не приїхав, — каже вона. — І це було дуже прикро. Бо ми знайшли просто фантастичні речі. У мене був культурний шок від хат, до яких ми потрапили, — не хати, а справжні музеї. А їхні господині, яким уже далеко за 80, — жінки, що зберегли унікальні традиції співу, говірки, складної техніки вишивки… Я так розумію, що в іншій країні журналісти вже ломилися б усе це знімати й транслювати».

І хоча проєкт уже завершено, Анжела Савченко продовжує започатковану роботу: «Аналізуючи цей проєкт, я зрозуміла, що найголовнішим для мене були оці старі бабусі, які, дякуючи Богу, дожили до такого віку і зараз мають можливість нам озвучити, розповісти довгу, складну історію свого життя, про яку, на жаль, у них ніхто ніколи не питав. У мене велика відповідальність перед людьми, що були задіяні в нашому проєкті, і для них це також важливо, тому що на них звернули увагу. Тож має бути продовження. Я вже не можу розвернутися й піти, бо вони чекають, що я повернуся. Вони знають, що в цей або наступний тиждень я приїду. Вони готові й далі збиратися та співати, бо для них це свідчення їхньої значущості, їхньої присутності на карті України».

З частиною матеріалів проєкту можна ознайомитися на сайті Городнянської міської ради.

Чернігів: людські історії — це теж втрачена спадщина

Не в останню чергу тому, що на початку повномасштабного вторгнення про Чернігівщину рідко згадували в медіапросторі, в місцевих активістів виникла ідея проєкту з фіксації свідчень очевидців, які пережили облогу Чернігова й окупацію в області. Проєкт було реалізовано завдяки донорській підтримці фонду «Партнерство за сильну Україну» — ще до того, як чернігівська громада (в особі ГО «Північна культурна столиця») стала учасницею програми «Спадщина. Простір для роботи».

Результатом проєкту стала книжка «Чернігів у війні-2022: голоси очевидців». До неї увійшло 24 історії, виокремлених із розповідей 218 респондентів із 26 сіл Чернігівщини. З метою безпеки імена очевидців позначено лише ініціалами. Першими опитали жителів Чернігова, оскільки він був головною ціллю окупантів у цьому регіоні. У продажі книжки немає, її наклад у 1,5 тисячі передано в бібліотеки Чернігівщина та за кордон.

 «Чернігів у війні-2022: голоси очевидців»

Наприкінці видання — словник термінології, яку респонденти використовували під час окупації області й облоги Чернігова. Справжній лексикон війни, що зафіксував терміни, сформовані українцями: те, як вони говорили про своїх військових та про окупантів (про останніх «епітетів» набагато більше — різниця у 200 слів), слова, якими люди визначали те, як їм відгукувалася війна, — з точки зору емоцій і звуків війни. Ця книжка — приклад співпраці органів місцевого самоврядування, науковців і громадських організацій.

Ідея запису свідчень очевидців належить Катерині Литвин — співзасновниці ГО «Північна культурна столиця» та заступниці начальника Управління культури й туризму Чернігівської міськради.

«Чернігова дуже мало було в медіа навесні 2022-го. Красномовний приклад — на “Суспільне. Чернігів” у березні подзвонили журналісти з Києва і питають: “А у вас там готелі, перукарні працюють?”. І наші їм відповідають: “Та якби ні, бо ми з 24 лютого у погребах живемо”. Ми не засуджуємо, ми просто говоримо, що в той час в інформаційному полі ми були майже відсутні, — розповідає "Детектору медіа" Катерина Литвин. — У наших прикордонних селах вже 24 лютого зникли зв’язок, електрика. Якщо нема де зарядити телефон, бо на все село — один генератор, то можна забратися на якусь гору, аби спіймати зв’язок, але це небезпечно для життя, бо туди може прилетіти, тож цим мало хто користувався. Коли заїжджала російська техніка, люди, у яких були телефони заряджені, це знімали, але ніде не викладали, бо боялися: розуміли, що їх можуть відстежити… Тому нам хотілося розповісти й Україні, й світові, що переживали ми, мирні люди на Чернігівщині, тієї весни. Розповісти про це мирне населення, яке було не готове до війни, яке не мало запасів, а якщо ти мав гроші, то що ти міг за них купити, коли твоє село оточене...»

У травні 2022-го Катерина, історикиня за освітою, запропонувала ініціативу із запису свідчень очевидців, виходячи з власного пережитого досвіду. Який, своєю чергою, дістався нам від тих, хто пережив Другу світову. 24 лютого вона із сином, як і багато хто з українців, виїхала за місто: «Бо ми ж враховували досвід останньої великої війни — Другої світової, після якої нам говорили, що були потрібні міста, а не села, тож бомбити будуть саме міста. І ми виїхали на дачу, за 15 км від міста. І опинилися на лінії вогню — бо це Гомельська траса — і 40 днів прожили в погребі. Та насправді важко сказати, як краще було робити, бо якби залишилися в Чернігові, а він би не встояв і був би окупований — невідомо, чим би для нас, його жителів, це обернулося б…»

Так, тепер усі точно знають, що багато в чому досвід Другої світової у нашій війні не спрацьовує.

«Сидячи в погребі, я почала вести щоденник — і мені здавалося, що наші знання про війну, які до цього ми мали лише на прикладі Другої світової, суттєво змінилися. І їх обов’язково треба зафіксувати. Ми маємо зафіксувати новий досвід війни. І на відміну від того, що багато свідчень про Другу світову не збереглося, наші свідчення за нинішніх технічних можливостей можна зберегти так, що вони ніколи не будуть втрачені», — розповіла Катерина Литвин.

Катерина Литвин під час виступу на заключній конференції/Фото ФПСУ

Перед записами інтерв’ю розробили чотири види анкет: для тих, хто пережив окупацію; хто опинився в облозі в Чернігові; хто був вимушений евакуюватися і для волонтерів. «І дуже хотілося зберегти у книжці особливості мови, діалектів Чернігівщини, а ще — показати оте мовне нашарування, аби стало зрозуміло: Чернігів перебував в ідеологічній окупації не останніх 30 років, а триста. Тому що насправді прикордоння в нас говорить або російською, або такою мовою, у якій намішане буквально все», — каже Литвин.

У книжці є QR-код, за яким можна п’ять хвилин послухати, як говорить респондент, почути його голос, дикцію, тембр. Для того, пояснює Катерина, щоби читач свідчень міг собі уявити цю людину. «І ще ми дали пояснення багатьох слів, аби було зрозуміло, про що мова. Бо можуть бути такі ситуації, як, наприклад, під час презентації нашої збірки в Одесі. Я розповіла, як одна жінка, сільська бібліотекарка, розказала, що в неї з вікна окупанти тюльку зняли. У залі виникла пауза, потім здивоване: “Тюлька? На вікні?...”. І тут я розумію, що “тюлька” на Городнянщині й “тюлька” на Одещині — це абсолютно різні тюльки».

Інтерв’ю, що увійшли до книжки, зібрані з прикордоння. Спогади людей розмістили в тій часовій послідовності, за якою до їхніх сіл заходила російська техніка, — щоб зафіксувати хронологію подій на початку вторгнення. «І там, у тих селах, були такі історії… З тим, що відбулося в Ягідному, звісно, мало що зрівняється, але вбивства мирних були й у селі Золотинці, у Вишневому були катівні — й у школі, де був штаб окупантів, і на території лісового підприємства», — розповідає Литвин. За її словами, кожне село, де вони записували, чимось відрізнялося від інших. У Михайло-Коцюбинському, наприклад, росіяни облаштували шпиталь у бібліотеці: «У них, схоже, не було своїх лікарів, і коли працівниці бібліотеки повернулися після деокупації, вони помітили, що росіяни вишитими рушниками, що були в експозиції, перев’язували рани та спали на рушниках. І були відкриті книжки з хірургії, тобто, вони самі намагалися себе лікувати».

Усі записані інтерв’ю передано до київського Інституту рукопису Національної бібліотеки імені Вернадського. З приміткою, що вони будуть відкриті для широкого загалу вже після перемоги, бо всі респонденти підписали згоди, у яких, зокрема, вказали, через який період вони дозволяють оприлюднити свої свідчення.

Подібна збірка свідчень альтернативи в Україні поки не має. Про це журналістам сказав представник регіонального відділення Інституту національної пам’яті Сергій Бутко під час відкриття першого інформаційного стенда проєкту «Місце пам’яті. Втрачена спадщина» в Чернігові, який було реалізовано вже в рамках програми «Спадщина. Простір для роботи». Він, як і проєкт по Городнянщині, має певну відмінність від інших у програмі, бо акцентованою частиною спадщини в ньому є люди — чернігівці, які загинули на початку повномасштабного вторгнення.

Головна ж мета цього проєкту — інформування про зруйновані об’єкти культури в Чернігові під час російсько-української війни. У місті створено два маршрути пам’яті, на яких через оповідь про тисячолітню історію Чернігова демонструють злочини знищення його культурної спадщини. На місцях пам’яті (12 локацій) установили двомовні інформаційні стенди у стилістиці туристичної навігації Чернігова. Стенди містять відомості про дату й час прильоту по певному об’єкту (якщо це було бомбардування або обстріл, то з якої техніки це здійснювалося), кількість загиблих і поранених, короткий опис події, світлини, зроблені в день прильоту, а також інформацію для самостійного ознайомлення через QR-коди, що ведуть на ширшу довідку про подію та матеріали квадрозйомок Чернігова, зроблених у травні 2022 року. Віртуальна карта «Місце пам’яті. Втрачена спадщина» і 1000 друкованих карт стали супровідним інформаційним матеріалом екскурсій за маршрутами пам’яті.

«У важкому 2022-му, після звільнення області, дуже хотілося об’єднати людей. Тоді ми всі зрозуміли важливість всього українського, і хотілося створити ті продукти, які для жителів нашого міста матимуть велике значення, — розповідає Катерина Литвин. — На початку вторгнення в Чернігові з населення у 300 тисяч залишилося 70 тисяч, решта евакуювалися. Коли ми повернулися після звільнення області, я побачила, що все місто сіре, люди сірі, але з’явилося більше української мови. Тоді зрозуміла: ми перемагаємо на декількох напрямах одночасно. Бо Чернігів — це прикордонне місто, область має майже 500 км кордону з Росією та Білоруссю, і майже в кожного другого жителя — родичі або в Росії, або в Білорусі. Причому близькі. У селі Сеньківка багато років поспіль відбувався фестиваль “Три сестри”, і здається, на Чернігівщині немає жодної людини, яка б його не відвідувала».

Та коли для книжки «Чернігів у війні-2022: голоси очевидців» записували людей по селах, багато респондентів сказали, що повністю розірвали стосунки зі своїми «іноземними» родичами. Люди говорили: «Їм неможливо нічого довести, вони зомбовані». Для жителів Чернігівщини початок великої війни, напевне, виявився особливо болісним: вони були впевнені, що такого просто не може бути - бо дуже важко повірити, що країни, у яких живуть твої рідні, здатні на тебе напасти… Та коли наступ розпочався, через російський кордон зайшла військова техніка, а з Білорусі 3 березня полетіли російські літаки. У цей же день відбулося перше бомбардування Чернігова: бомбили й приватні, й багатоповерхові будинки. Тоді сталася і перша масштабна трагедія: на вулиці В’ячеслава Чорновола, де бомби влучили в декілька багатоповерхівок, у кардіоцентр, і одночасно загинуло 47 людей. Це був перший із початку вторгнення великий російський авіаудар по українському місту.

Зруйнована багатоповерхівка на вулиці Чорновола, 3 березня 2022 року/Фото з віртуальної мапи проєкту WAR IN UKRAINE 

Після звільнення області, у травні 2022-го, місцева влада зафіксувала найбільшу кількість людей, які повернулися до Чернігова. Вони дуже хотіли дізнатися, що відбувалося в місті за час їхньої відсутності, що саме трапилося з їхнім будинком — бо коли вони виїжджали в лютому, він був цілим — що трапилося з будівлею Молодіжного центру й чому чернігівці, які залишалися в місті, стали називати його будинком-привидом.

Тоді й виникла ідея визначити й представити у форматі туристичної навігації найбільші місця трагедії. «Велика кількість наших хлопців загинула на початку вторгнення. Це той момент, коли твої друзі стають або пам’ятниками, або вулицями», — каже Литвин.

Організатори проєкту пояснюють, що фіксація всіх воєнних злочинів росіян проти цивільної інфраструктури та мирного населення України є нагальною потребою, бо «не зафіксувавши, ми не зможемо пояснити світові масштаб цих злочинів. Росіяни навіть зараз заперечують те, що вони наробили, тож уявімо, що буде через 5–10 років — вони скажуть, що взагалі нічого подібного не було».

Ідея проєкту «Місце пам’яті. Втрачена спадщина» також належить Катерині Литвин. «У 2022-му до нас почала приїжджати велика кількість іноземців із різних країн, навіть із Китаю — переважно фотографів, журналістів, які Чернігів знімкували, фільмували, а також волонтерські, благодійні місії, — розповідає вона. — Місто змінюється, і у 2023 році, проводячи екскурсії, я зрозуміла, що мені вже не вистачає візуалу. Раніше я розповідала, що де було — яка пам’ятка культури, архітектури або житловий мікрорайон, потім почала фотографії показувати. І оця професійна необхідність мати візуал, але щоби фотографії з собою не носити, навела на думку про стенди. Тим більше, що їх люди можуть побачити не тільки на екскурсіях, а самостійно, у будь-який час».

26 лютого 2022-го в мікрорайоні Масани, що виходить на Гомельську трасу, був розбитий наш танк, у ньому загинув екіпаж. Перед цим танкісти знищили декілька одиниць ворожої техніки та зупинили атаку росіян на підступах до міста. Командиру танкового екіпажу, 24-річному старшому лейтенанту Максиму Білоконю, першому під час повномасштабної війни присвоєно звання Героя України посмертно. І місцеві жителі, які зрозуміли, що ці молоді хлопці фактично прикрили собою їхній мікрорайон, облаштували на місці розбитого танку меморіал. Приносили туди квіти, потім звернулися до управління культури й туризму з проханням установити пам’ятник.

 Максим Білоконь

На пам’ятник грошей не було, тож вирішили поставити інформаційний стенд — із фотографіями героїв-танкістів, із відповідною інформацією. За правилами цієї навігації, такі стенди мають бути в місцях максимального скупчення людей. Другий стенд установили на вулиці Чорновола, де сталася трагедія 3 березня. Обидва стенди у 2023 році облаштували коштом управління культури.

«Ми рік стежили, наскільки ці стенди мають попит і чи потрібні вони місту при тому, що воно продовжує змінюватися: щось прибрали, щось розібрали, але що ж тоді розказувати? І в розмовах із людьми ми почули, що такі стенди необхідні. Тобто це була відповідь на запит громади», — пояснює Катерина.

З часом визначили 12 ключових меморіальних локацій, зокрема з урахуванням пропозицій самих чернігівців, серед яких провели опитування. Такі стенди, кажуть учасники проєкту, дуже важливі ще й тому, що наша пам’ять із плином часу здатна забувати дати, деталі… Крім того, за словами Литвин, коли чернігівці, до яких приїжджають знайомі з інших міст, починають їм розповідати, що ось, мовляв, на цьому місці загинуло 70 людей, «а насправді, не загинуло, а лише поранено 70, стає ясним, що людина просто хоче щось емоційно додати. І ми зрозуміли, що це працює проти нас, бо це викривлення сучасної історії прямо зараз». Тому вирішили включити до цього проєкту і ті місця, де загинули люди. Наприклад, установили стенд на вулиці Соборності, де в березні 2022-го росіяни розстріляли містян, які стояли в черзі по воду. «Для людей, які живуть у тому мікрорайоні, це важливо. Може, для когось це не спадщина, бо це ж не якась зруйнована пам’ятка, але це про долю людей. Міста без людей не може бути. Людські історії — це теж втрачена спадщина. Тому що ті люди — вони були частиною нашого міста. І їх не стало», — говорить вона.

 Інформаційний стенд на вулиці Соборності/Фото надане Катериною Литвин

Тож встановили стенд і біля знищеного гуртожитку, в якому загинула ціла родина з трьома дітьми, і біля Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру, по якому росіяни вдарили «іскандером» 19 серпня 2023-го, внаслідок чого не тільки постраждала сама будівля, а й загинуло семеро людей, серед них — 6-річна дівчинка. «Ми зробили ці стенди не чорними, а білими, бо колір смерті — білий: у церковній традиції він саме такий, адже це народження для вічного життя», — каже Литвин.

А ще містяни запропонували поставити стенди поблизу двох шкіл, розбомблених 3 березня 2022-го. Що ж стосується стендів з інформацією про ушкоджену матеріальну спадщину, то їх установлено, зокрема, на місці знищеної Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Тарновського (будівля ХІХ ст., у ніч на 11 березня 2022-го сюди скинули три фугасні 500-кілограмові бомби), біля наукової бібліотеки імені Русових (розташовується в історичній будівлі Дворянського та селянського поземельного банку, спорудженій на початку ХХ ст.), біля Чернігівського обласного молодіжного центру (будівля 1930-х років).

Зруйнована бібліотека імені Тарновського

Загалом у Чернігові пошкоджено 19 культурних пам’яток, дві з яких знищено (окрім бібліотеки імені Тарнавського, ще альтанка на Болдиних горах, зведена у 1911-му).

І ще один стенд установлено біля пішохідного «Мосту життя». «Виїзд із міста на трасу в бік Києва був по мосту через річку Білоус, він служив нам лише до березня 2022-го, тому що далі села на під’їзді до Чернігова були вже окуповані, — розповідає Катерина Литвин. — Тож цією трасою ми до Києва дістатися вже не могли. А коли росіяни розбомбили ще й автомобільний міст, у нас залишився тільки оцей пішохідний. З Чернігова по ньому можна було вийти до ніжинської траси, вибиратися по ній до Києва, а з Києва вже кудись далі, у вимушену евакуацію. І через цей пішохідний міст селяни та аграрії з трьох сіл приносили до Чернігова продукти — молоко, м’ясо та картоплю — передавали їх до волонтерських центрів, які потім видавали їх людям. Передавали й медикаменти, й гуманітарну допомогу. Чернігів був в облозі, й завдяки цьому мосту нам надходила хоч якась допомога. Але наприкінці березня росіяни й цей міст ушкодили».

Проєкт у рамках програми «Спадщина. Простір для роботи» завершено, але, за словами Катерини, його будуть продовжувати.

«Після звільнення Чернігівщини ми вийшли на роботу 16 квітня, міський голова зібрав нараду і сказав: “Дорогі мої, перше, що ви маєте зробити для міста, — створити ілюзію життя”. І я ці слова запам’ятала, — розповідає вона. — Тоді, у 2022-му, всі програми по лінії управління були закриті, а треба ж було щось робити. Тому ми й створили ГО “Північна культурна столиця”, щоб управління мало альтернативні кошти для своєї роботи. ГО, по суті, стала підґрунтям для того, щоби робити в місті те, що потрібно саме зараз. Ну не завжди можливо пояснити депутатам міськради, що це потрібно зараз, а коли кажеш, що це за альтернативні кошти, вони говорять: “Правильно! Оце було б добре зробити”».

Тепер планують установити інформаційні стенди в селах Анисів, Лукашівка та Количівка, які забезпечували допомогою Чернігів через «Міст життя» — щоб люди, які приїдуть туди, змогли дізнатися, яку роль мали ці села навесні 2022-го, дізнатися історію їхньої незламності. Литвин розповіла про аграрія з Лукашівки Георгія Ткаченка, який із 24 лютого на своїй фермі облаштував «пункт незламності»: годував цивільних і військових, відправляв продукти на Чернігів. За це росіяни повністю розбомбили його підприємство. 9 березня Лукашівку окупували, росіяни облаштували свій штаб у церкві, затягнули туди зброю, смажили там курей і врешті зруйнували. Після звільнення Чернігівщини Георгій Ткаченко спочатку вирішив нічого не відновлювати, а потім подумав: «У мене працюють люди, і я відповідальний за них». Він і його працівники самі розмінували поля, почали сіяти. Зараз він відбудовує своє підприємство, а на місці знищеної церкви, попри мільйонні збитки, власним коштом побудував капличку — «бо люди ж мають кудись прийти на молитву».

На підсумковій дискусії учасників програми запитали, що їм, дієвцям культури, надає сили для роботи під час війни. 

У відповідь Катерина Литвин розповіла історію жінки із села Вишневе, яку вони записували для книжки «Голоси очевидців». Жінці поставили питання, яке ставили всім респондентам: що стало мотивацією для виживання в окупації? Цю жінку російські солдати обстріляли — так, просто «по приколу». Вона впала, закривавлена. І в перші секунди подумала: «Я ж доярка, а хто ж тепер корів доїти буде?».

«Мені дуже відгукнулася її оповідь, — сказала Катерина. — Очевидно, отака ж усвідомленість того, наскільки ти в культурі потрібен, і зіграла свою ключову роль: ми не жаліємо своє життя, щоби допомогти іншому. На мою думку, це є місія людини культури — не жаліти себе, своє життя, а зберегти інших, тому що їхнє життя цінніше».

Мережа однодумців

Один із результатів програми «Спадщина. Простір для роботи», як сказала на підсумковій конференції культурна менеджерка Галина Григоренко (нині — перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій), є «величезна мережа однодумців, які точно знають, що вони роблять одну важливу і потрібну справу».

«Ініціюючи програму “Спадщина. Простір для роботи”, ми намагалися якнайкраще використати досвід, вплив і ресурси великих культурних інституцій, які зазвичай створюють нові смисли та формують дискурс, на користь місцевих дієвців культури. А через горизонтальну співпрацю та мережування запустити ланцюгову реакцію якісних перетворень у локальних операторів культурної спадщини», — підсумувала результати програми Ольга Котюк, старша менеджерка проєктів із напрямів «Перехідне правосуддя» та «Культура й ідентичність» Фонду «Партнерство за сильну Україну».

У коментарі «Детектору медіа» Ольга Котюк повідомила, що у планах Фонду — продовження реалізації подібних програм.

Титульне фото: зруйнована росіянами Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва імені Тарновського