Оригінал публікації на сайті «Дзеркало тижня» за посиланням

Наприкінці березня українська громадська організація ІСАР Єднання презентувала нове комплексне соціологічне дослідження «Громадянське суспільство України в умовах війни» за 2023 рік (виконане Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС).

Про те, з якими викликами нині стикаються громадські організації та волонтери, ми говорили з виконавчим директором ІСАР Єднання Володимиром Шейгусом.

Цього місяця всю волонтерську спільноту розбурхало питання оподаткування допомоги військовим. Йдеться про підпункт 1.54 статті 165 Податкового кодексу України.

Згідно з цією нормою, якщо волонтерський фонд передає допомогу не військовій частині, а безпосередньо військовому, то має сплатити 18% ПДФО та 1,5% військового збору. Якщо допомогу передає волонтер, який є в реєстрі Державної податкової служби, — платить військовий. Від сплати податку звільняються лише військові, які мають статус учасника бойових дій (УБД).

Народна депутатка Інна Совсун, яка стала ініціаторкою дискусії та пропонує звільнення від податку всіх військових незалежно від статусу (законопроєкт №11011), каже, що лише близько 40% чинних військових мають статус УБД — такі дані їй надали в Міноборони. Водночас у Мінфіні та Податковій службі Совсун відповіли, що вважають за доцільне зберегти податок для наповнення держбюджету.

Волонтерка Діана Макарова опублікувала приблизний список необхідних військовим речей, які неможливо передати на військову частину. Це — інструменти, зарядні станції, вітамінні суміші, вологі серветки, поліетилен для бліндажів, турнікети та багато іншого.

Питання оподаткування залишається неврегульованим від початку війни, а волонтери ходять по лезу ножа, балансуючи між допомогою військовим і перспективою колись стикнутися з інтересом податківців до своєї діяльності.

ZN.UA

— Пане Володимире, як на це реагує громадський сектор? Чи намагається прокомунікувати питання з владою? Якою буде подальша робота волонтерів і ГО, якщо відповідна норма залишиться й буде «активована»?

— Ми пам’ятаємо, був період, коли волонтери збирали гроші на власні рахунки, картки, й потім держава намагалася запустити систему оподаткування тих надходжень, якщо людина не могла пояснити їх походження. І була реальна загроза, що людині, яка назбирала мільйон гривень, доведеться сплатити щонайменше 300 тисяч податків, які не було звідки взяти, бо волонтер збирав гроші не для себе, а щоб рятувати людей або боронити країну.

Тоді громадські організації (і ми зокрема) разом із депутатами напрацювали відповідний механізм і назвали таких волонтерів «фізична особа-волонтер». Була амністія на податок, а далі набрала чинності норма, згідно з якою волонтер мав зареєструватися, зареєструвати карту й надати документи, які б засвідчували, що гроші було зібрано й витрачено за призначенням.

Зараз напрацьовують кілька законопроєктів щодо врегулювання роботи українських та іноземних волонтерів. Якісь із них будуть представлені у ВР.

— Під час презентації дослідження представниця КМІС зазначила, що багато волонтерів не реєструються офіційно й реальний масштаб волонтерства в країні більший. Чому?

— За 2023 рік додатково з’явилися 8563 громадські організації. Частину з них зареєстрували або волонтерські групи, або окремі волонтери, — згідно із законом, зареєструвати БФ можна навіть одноосібно. Реєстрація юридичної особи дає їм змогу бути більшими гравцями, вступати в певні партнерства, щоб отримувати ті чи ті можливості або у фінансовому плані, або у вигляді товарів і навіть послуг. Це — одна з причин, чому волонтери не реєструються.

Інша — волонтери перефокусували свою спрямованість і вже не так активно збирають кошти. Та й увага тих, хто донатив, зменшилася, і збирати ресурси так, як це було 2022-го чи навіть у першій половині 2023-го, вже не можна. Відповідно, потреба в такій кількості приватних ініціатив для реєстрації волонтерів відпала.

На жовтень 2023 року зареєстровано 6734 волонтери. Це багато. Гадаю, ця кількість більш-менш відображає нинішню ситуацію — ті, хто ще збирає гроші на власні рахунки чи картки, здебільшого зареєстровані.

Частина волонтерів працює з негрошовою формою допомоги, тобто сенсу реєструватися як волонтер немає. Адже здебільшого реєстр потрібен для легалізації грошової допомоги.

ZN.UA

— Дослідження свідчить, що комунікація та співпраця громадського сектору із центральною та місцевою владою впродовж року була недостатньо ефективною. Чи є зараз та умовна «точка збірки», в якій суспільство, донори та влада могли б зійтися для ефективної співпраці?

— Широкої комунікаційної платформи, де б збиралися всі три сектори, на сьогодні немає. Є робочі групи при міністерствах, є платформи зі спостережними радами, наприклад, між міністерством і донорською спільнотою; є робочі групи, де збираються ключові гравці громадянського суспільства та представники центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ); є профільні зустрічі між владою й донорською спільнотою, де широкого громадянського суспільства менше. Є не надто дієві громадські ради при органах місцевого самоврядування.

На Національній раді з безбар’єрності, якою опікується перша леді, періодично зустрічаються представники різних органів влади, донорів і громадянського суспільства. Але здебільшого це звітні зустрічі щодо реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства. Повноцінного голосу громадянського суспільства там немає.

Передусім бракує механізмів та інструментів інформування стейкхолдерів у різних секторах про те, що відбувається, наприклад, у процесах відновлення. Щоб дізнатися про зміни на рівні будь-якого міністерства, представникам громадянського суспільства треба докласти значних зусиль для пошуку інформації або мати індивідуальні контакти.

Те саме — на рівні місцевої влади, зокрема під час розроблення стратегій територіальними громадами. Культури залученості громадянського суспільства немає. Зв’язки між владою та громадянським суспільством здебільшого розірвані або не працюють, і майданчиків для того, щоб отримати доступ до інформації, майже немає.

Чи мають комунікаційні команди при ЦОВВ громадянське суспільство за цільову аудиторію? Чи виставляють у публічний доступ усі напрацювання, а не лише базову версію? Чи комунікують під час підготовки документів із громадянським суспільством?

Наприклад, коли Мінсоцполітики почало розробляти новий порядок ввезення гуманітарних вантажів, було широке обговорення. Робота велася майже дев’ять місяців, напрацьовували положення переведення системи в онлайн. Але весь цей процес був недокомунікований громадянському суспільству, й наприкінці 2022 року серед волонтерської спільноти виникла напруженість. І волонтери, які завозили гуманітарну допомогу, і їхні партнери були здивовані тим, що правила змінюються. Багато хто й так уже зменшував допомогу Україні, а в таких умовах дехто взагалі відмовлявся допомагати, завозити вантажі.

Міністерство було змушене повернутися до комунікації з громадськістю, аби відшукати, що не задовольняє волонтерську спільноту й інших гравців. Початкової комунікації було недостатньо для розуміння, що така система потрібна, що вона буде необтяжливою й зможе полегшити чимало питань. (Новий порядок ввезення гуманітарних вантажів через онлайн-систему запрацював в Україні з 1 квітня. — О.Ч.)

З дружніми, так би мовити, представниками влади ми зустрічаємося, щоби посприяти формуванню комунікаційних команд. Знань, фахівців із комунікацій не вистачає. Бракує інституційної спроможності ефективно комунікувати з широкою громадськістю не на рівні «поінформувати», а на рівні «ще й залучити».

При секретаріаті Кабміну є комунікаційна команда. Однак багато чого відбувається безпосередньо на рівні окремих міністерств, територіальних громад, місцевого самоврядування. І там ситуація ще гірша. Все залежить від керівництва, від ефективності механізмів комунікації, які давали б більше порозуміння, зацікавленості й, відповідно, більше ресурсів людських, фінансових тощо.

— У дослідженні є конкретні рекомендації щодо підтримки діяльності та розвитку органів громадянського суспільства під час війни. Чи вже є реакція влади?

— Фактично дослідження ми тільки презентували. Опитаний 1501 респондент, воно репрезентативне й відображає те, що відбувається в суспільстві. Зараз ми розповсюдимо результати дослідження. І далі вже можна думати, чим із цього можна скористатися.

ZN.UA

— У дослідженні, зокрема, є інформація про суми допомоги, які впродовж року вдалося залучити з-за кордону. Чи завжди грантові кошти покривають реальні потреби України?

— Це складне питання. Громадянське суспільство реагує на те, що болить сьогодні. Якщо організації займалися соціальними питаннями, а треба допомагати військовим, то вони переорієнтовуються й шукають гроші, щоб реагувати на потреби сьогодення.

Підтримки ніколи не було й не буде достатньо. Ми бачимо в дослідженні, що 22% — це міжнародні гранти, 69% — приватні кошти, донати, краудфандинг, членські внески, благодійні акції.

У більшості донорських організацій — більш стале планування й програми не такі гнучкі, якщо це не швидке або гуманітарне реагування. Донорська спільнота планує свої програми щонайменше на рік, а здебільшого — на п’ять років. Проєкти, що передбачають істотні кошти, планують на два роки вперед. А в нас сьогодні війна, яка багато чого змінює.

Донорська спільнота надає дуже багато загальної й програмної підтримки, інвестує в розвиток потенціалу. Спроможність організацій ефективно залучати ресурси й управляти ними дає їм змогу робити більше. Міжнародна спільнота здебільшого допомагає в тому, щоб ми стали більш спроможними, набули досвіду експертизи.

Підтримка України є сталою, але перед вторгненням грошей було набагато менше. Донорська спільнота більше фокусувалася на тому, щоб ми ставали самодостатніми, діяли й оперували самостійно, а не покладалися лише на міжнародну підтримку.

Багато хто сьогодні каже про так звану локалізацію — віддавати на місця більше лідерства. Щоб місцеві організації були спроможні виконувати більший обсяг робіт, залучати більше ресурсів і навіть оперувати тими ресурсами, якими раніше керували міжнародні організації в різних країнах.

Донорської підтримки буде більше, зокрема й тому, що гроші надходитимуть через місцеві організації. Варто згадати й про наше кандидатство в Європейському Союзі: після вступу країни до ЄС значна частина донорської підтримки перейде іншим країнам, яким потрібно сприяти в розвитку, нарощувати спроможності. Натомість ми отримаємо доступ до структурних фондів ЄС, іншої підтримки та, сподіваємося, репарацій.

Тобто в найближчій перспективі підтримка збільшуватиметься, але після вступу до ЄС грошей, до яких звикло громадянське суспільство, найімовірніше, буде набагато менше.

— Тобто зараз можемо говорити про те, що донори постійно тримають у фокусі порядок денний і розуміють конкретні потреби України?

— Вони фінансують багато ініціатив, напряму — державу. Комунікації постійні, проводиться моніторинг. Гадаю, в концентрованому вигляді інформації про те, що і як відбувається, в них навіть більше, ніж у нас. Там, де бачать просідання, вони намагаються додавати підтримки.

Якщо ми (держава, громадянське суспільство, приватний сектор) кожен на своєму рівні будемо реально спроможними, прозорими, підзвітними, зрозумілими та прогнозованими, то ресурсів у нас буде значно більше й локалізація відбудеться.

Ми сьогодні багато недоотримуємо, зокрема, через посередницькі організації, які адмініструють гроші, а потім розподіляють тут у той чи той спосіб. Одна річ, коли Міжнародний комітет Червоного Хреста щось робить, наприклад, для біженців. Інша — коли локальні місцеві організації матимуть такі ж кошти, які стовідсотково витрачатимуться й працюватимуть на громадян України.

— Чи можна вже говорити про якісь часові рамки завершення локалізації міжнародної допомоги?

— Питання надання ресурсів місцевим організаціям поставало ще в 2012–2014 роках. У 2022–2023 роках на локалізацію був дуже великий запит. Але 2023-й уже позаду, а локалізації як такої не відбулося. Коштами однаково оперують або організації-посередники, або міжнародні організації, які відкрили українські представництва.

Процес затягується, всі шукають механізми, як цю локалізацію запустити. Звісно, тут і питання безпеки, і відсутність тих, хто має досвід управління хоча б співставними сумами і може ними розпоряджатися. Досвідчена середня ГО оперує 70–150 тисячами доларів. Знані організації з досвідом можуть мати бюджет близько 50 мільйонів доларів. Але коли ми говоримо про пів мільярда або три мільярди доларів допомоги, організацій, яким можна було б довірити таку суму, небагато.

Інший аспект — міжнародні посередницькі організації не надто зацікавлені «відпускати» гроші, адже змушені будуть припиняти роботу своїх представництв в Україні. Тож тут іще — питання щирого ставлення до локалізації тих організацій, які сьогодні мають доступ до грошей.

2022 року в України було дуже багато можливостей отримати фінансування. Й чимало наших партнерів (наприклад, Велика Британія, Польща тощо) активно висловлювали бажання оперувати коштами для нас, оскільки в Україні інституції або якогось конкретного прозорого механізму для того, щоби передати величезні кошти в управління, не було. І мені здається, що доступ до ресурсів ми почали втрачати вже тоді. Але сьогодні, думаю, в нас однаково гарна позиція, бо інфраструктура, здатна оперувати цими ресурсами та залучати нові, потроху з’являється.

Саманта Павер заявила, що гроші Агентства США з міжнародного розвитку 2024 року мають іти через місцевих гравців у розмірі щонайменше 25% (Очоливши USAID 2021 року, Павер висловила намір упродовж чотирьох років збільшити частку фінансування, спрямованого місцевим організаціям, з 6 до 25%, а до кінця десятиліття «віддати провідну роль у 50% програм USAID місцевим партнерам». — О.Ч.).

ZN.UA

— Чи можете назвати кілька ознак ефективної громадської організації?

— Ефективна організація дбає про свою репутацію, працює над посиленням організаційної здатності, має необхідний рівень внутрішньої бюрократії. Це прогнозована для партнерів організація, яка може продемонструвати ефективні та зрозумілі програми, наявність необхідного персоналу з потрібною кваліфікацією.

І тут не так важливо, наскільки організація є активною. Є організації, особливо волонтерські, які є ефективними пів року-рік, а далі з різних причин уже неспроможні бути настільки активними і згортають свою роботу.

Ефективна організація буде ефективною й у тому, як досягає цілей: чи має вплив, чи задоволена її цільова аудиторія, для якої вона працює, наскільки сама структура є здоровою з погляду внутрішньої злагодженості. Чи вона інвестує в персонал, дбає про зовнішню комунікацію і участь у партнерствах, колабораціях, коопераціях тощо.

У нашому середовищі гроші «ходять» за тими організаціями, які гарантують ефективність своєї діяльності й те, що фінанси будуть контрольованими. Дуже важливим є внутрішній контроль, щоб одна чи дві людини не мали змоги скористатися доступом до грошей, аби вирішувати власні питання.

Раніше розвиток організації покладався на донорів, які давали гроші організації й запускали програми навчання. 2012 року ми змінили цей підхід. Відтепер ми проповідуємо не donor-driven-підходи (керовані донорами), а organization-driven — самі організації мають можливість розвиватися, навчатися: як бути прозорими, як залучати ресурси, звітувати, комунікувати, посилювати програмну роботу, об’єднуватися.

Ми (ІСАР Єднання. — О.Ч.) створили систему з розвитку й підвищення потенціалу та спроможності громадських організацій — так званий маркетплейс із організаційного розвитку. Це онлайн-система, яка дає змогу знайти провайдера послуг із посилення інституційних спроможностей за певною тематикою і навіть у певній локації. Також ми адмініструємо простір, що має назву «Дім громадянського суспільства», щоби люди, залучені до роботи ОГС, могли отримати консультації, провести заходи, зустрітися з партнерами з державного сектору тощо. Це для них безкоштовно.

Важливо, щоб такі екосистеми були й на рівні держави. В Україні — 1439 територіальних громад. Де людям отримати знання? Мають бути тисячі експертів, які могли б допомагати на місцевому рівні. Цього точно не вистачає державі. Ми всі вже відверто говоримо про те, що інституційна спроможність у нашій країні невисока.

— Чому в держави не вийшло?

— Одна з причин — не було «господаря», який міг би за всім цим стежити, наслідувати й далі рухатися з такою системою. Була ініціатива невеликої кількості людей, і коли ті, хто запускав той «маркетплейс для розвитку», пішли з державної служби, він зупинився.

По-друге, все, що робить держава, забюрократизовано. А велика бюрократія не дає можливості бути гнучкими, щоби з’являлися нові люди, які могли б щось радити, консультувати, навчати.

Ну і ще, мабуть, не було політичної волі та зацікавленості тих, хто ухвалює рішення. Ще до України «маркетплейс для розвитку» для громадянського суспільства створили білоруси, але щойно в них закінчилися донорські кошти, за кілька років закінчився й «маркетплейс».

Тому послідовність така: господар — зацікавленість — політична воля — партнери, які б підтримували цей процес.

ZN.UA

— У дослідженні є цікаві цифри щодо приросту за рік нових громадських і благодійних організацій на Херсонщині. Це пов’язують із прагненням українців допомогти з відбудовою деокупованих громад і ліквідацією наслідків підриву Каховської ГЕС.

Інші прикордонні області, де ведуться активні бойові дії, також демонструють значне зростання, але не таке. В чому причина?

— Дуже багато громадської активності на Херсонщині було й у мирний час. Люди отримали досвід, тому що долучалися до певних проєктів та ініціатив. Все це — про високий рівень соціальної згуртованості. Відповідно, й досі активність там серйозна.

В інших регіонах активності менше. На Сумщині наприклад, такої згуртованості й громадської активності не було.

Нещодавно вийшло дослідження індексу згуртованості, й мене зацікавило те, що, наприклад у Херсонській та Миколаївській областях її рівень вищий, ніж в Івано-Франківській та Львівській. Можу припустити, що люди об’єднуються більше, коли йдеться про виживання.

Титульне фото надане Володимиром Шейгусом