Три десятиліття Кіт Річбург (Keith Richburg) пропрацював у The Washington Post. На роботу в 1978 році його брав ще Боб Вудворд — один із двох авторів легендарного Вотергейтського розслідування.

Пан Річбург очолював бюро газети в Парижі, Гонконгу, Джакарті, Найробі та Манілі. Висвітлював, зокрема, вторгнення США в Ірак, падіння «Талібану» в Афганістані, військове втручання США в Сомалі (за ці матеріали він двічі ставав фіналістом Пулітцерівської премії), геноцид у Руанді та десятки інших ключових подій сучасної історії.

1997 року вийшла друком його книжка «За межами Америки: зустріч чорношкірої людини з Африкою» («Out of America. A Black Man Confronts Africa»). А 2013-го Кіт Річбург вийшов на пенсію. Проте він каже, що й досі вважає себе журналістом, хоча насправді він тепер викладач — в Університеті Гонконгу, а також Гарвардському та Принстонському університетах у США.

10 липня Кіт Річбург мав публічну дискусію в America House Kyiv. «Детектор медіа» записав найцікавіше з виступу журналіста, а також його із відповідей на запитання.

Про роль медіа під час конфлікту

Медіа часом стають рушійними силами конфліктів. Я бачив це в Руанді, де Radio Télévision Libre des Mille Collines («Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів») спонукало людей хуту йти вбивати тутсі й мародерствувати.

Але в багатьох випадках ЗМІ можуть також сприяти примиренню, хоча й не спиняють війни. Для цього важливо ще під час конфлікту готуватися до того, що буде після, до діалогу колишніх ворогів. Я знаю, що у вас і досі триває гаряча фаза конфлікту, але повірте — колись настане й цей період.

У 1994 році, приміром, висвітлення югославської війни на ТБ, а саме — бомбування ринкової площі в Сараєво та подій у Сребрениці, спонукало НАТО завдати удару у відповідь по Сербії. Кілька років потому публікації про те, як відбуваються етнічні чистки в Албанії поблизу Косово, призвели до другої інтервенції НАТО. Я був залучений до схожих процесів. Наприклад, у Сомалі, де злочинці створили штучний голод. Газета поставила мій матеріал на першу шпальту й незабаром Джордж Буш дав старт військовій інтервенції. У 1994 році ми з кількома журналістами були в Руанді, звідки повідомляли про геноцид, завдяки чому французи почали свою військову операцію — Opération Turquoise. Так само було в Індонезії в 1999 році, коли там у Східному Тиморі спалахнув терор. Мені розповідали, що, прочитавши мою статтю на першій шпальті, президент Білл Клінтон та його адміністрація взялися думати, як це можна спинити. Міжнародна спільнота вирішила, що Австралія введе миротворчі сили, які контролюватимуть територію до референдуму за незалежність.

У постконфліктній ситуації медіа можуть запропонувати людям безпечний простір для обговорення й обміну досвідом. Так це було в ПАР після повалення апартеїду: там сторони, що були по різні боки барикад, збиралися в «Кафе миру» при медіа, де могли поговорити про минуле. Часом виявлялося, що вони мали більше спільного, ніж відмінного.

Також медіа здатні зменшувати градус неспокою й контролювати, чи дотримуються сили режиму припинення вогню.

Але я думаю, найважливіше, що можуть зробити журналісти, — це максимально записувати очевидців конфлікту, збирати всі можливі документи. Адже часто медійники опиняються на місці подій найпершими. Зібраний ними матеріал буде безцінним під час майбутніх розслідувань — воєнних трибуналів, розгляду злочинів проти людяності.

Про головні речі, які має тримати в голові воєнкор

Перша відповідальність репортера — і я про це повсякчас казав своїм підлеглим, коли очолював бюро закордонних кореспондентів The Washington Post, — це берегти свою безпеку. Не існує матеріалу, за який варто померти. І в цьому немає ніякої слави.

Тепер багато людей без підготовки їдуть у такі місця, як Сирія, хоча мають змогу пройти курс про те, як поводитися в небезпечному середовищі, надавати першу допомогу. Такого не можна допускати. Нас також почали пізно цього навчати — тільки на початку війни в Іраку, а треба було б років на десять раніше.

А ще журналісту дуже важливо розуміти, що після відрядження в нього може виникнути посттравматичний синдром — так само, як і в солдатів. Більшість репортерів у якійсь формі переживають ПТСР, по поверненню їх переслідують картинки побаченого. Вони про це нікому не кажуть, намагаються впоратися самі, але це не завжди можливо. Треба зрозуміти, чи потрібна вам допомога, й не соромитися попросити її. Я не мав великих проблем із ПТСР, на відміну від деяких колег. Хтось починав пити, хтось не отямився й за роки. А хтось іще досі їздить у гарячі точки. Я кажу: «Ти вже старий, дай місце молодим», але їм досі треба цей адреналін… Мені особисто допомагало писання — як закінчував статтю, ставало легше. І часто саме ці тексти виходили сильними.

Крім того, репортер має усвідомити, що армія мусить тримати певні речі в секреті — локації, позиції, імена, плани операцій. Наша братія хоче знати все, але ви маєте не забувати, що працюєте з армією, а не проти неї. Говорячи з генералами та простими солдатами, ви самі маєте розуміти, яку інформацію не можна публікувати, яка може нашкодити. Єдиний раз я був прикріплений до армії США в Афганістані. Поряд зі мною були 18–19-річні діти, які розповідали мені в деталях, де й що вони робили минулого тижня. Я їм казав, що ці факти не буду публікувати. Звісно, наша газета не раз писала те, що не подобалося армії, але секретів ми не видавали.

Якщо ви відеожурналіст, то маєте усвідомлювати, що візуальна картинка конфлікту часто може перебільшувати його і сприяти ескалації. Не раз я бачив, як стрілянину в Кабулі знімало на камери американське ТБ. Але глядачам не показали, що за кілька кілометрів люди обідали в кафе й ішли за покупками. Варто не забувати, що журналіст повинен розповісти цілісну історію й дати контекст.

З іншого боку — картинки потрібні. Згадайте всесвітньовідомі фото з В’єтнаму, Сирії. Під час війни у В’єтнамі нас усюди пускали: ми могли в один і той самий день записувати інтерв’ю з обох сторін конфлікту. Навіть під час Другої світової війни американські та британські журналісти висвітлювали дві сторони. А тепер у Сирії та М’янмі намагаються тримати журналістів якнайдалі — щоб вони не маніпулювали й не ставали мішенями. Так само і з вашим конфліктом (на сході України. — ДМ). Про нього так мало тепер згадують у ЗМІ, бо немає зображень.

Коли ти висвітлюєш конфлікти, дуже важливо продовжувати це робити, їхати туди й не здаватися у прагненні розповісти правду, не чекаючи визнання. Я знаю, що наразі ваші журналісти не можуть поїхати на схід України, але ви можете спілкуватися з біженцями, встановити контакт із людьми звідти віддалено. Це непросто, але потрібно.

Про громадянську журналістику

За відсутності можливості в журналістів бути на місці події, набирає обертів громадянська журналістика. Адже громадяни можуть повідомити й показати те, що там відбувається. І водночас мережу заповнили фейкові кадри — буцімто з певних конфліктів, а насправді зняті в інших країнах кілька років тому. Треба обережно ставитися до всіх зображень і перевіряти їх достовірність. Приглядатися до найменших деталей, робити фактчекінг у мережі, дивитися на код зображення та URL.

Як би не розвивалася громадянська журналістика, існує ще багато роботи для професійної. Зокрема й щоби дати контекст до зображень, зроблених громадянським журналістом.

Щоразу, коли зі мною хтось говорить як із журналістом — дипломат, політик чи військовий, — я думаю, чого він насправді від мене хоче. Так само, коли хтось надсилає вам зображення із зони конфлікту, він має щось на меті. Зазвичай — демонізувати другу сторону чи показати, що його сторона перемагає. Беріть це до уваги, коли працюєте з непрофесійними журналістами.

Звісно, має місце також відповідальність медіаспоживача. Він має розпізнавати інформацію з одного боку, не вірити всьому й не ділитися всім.

Про те, чи має журналіст завжди бути об’єктивним

Я завжди вважав, що журналіст має бути в першу чергу правдивим, а не об’єктивним. Бо під об’єктивністю ми зазвичай маємо на увазі надання слова обом сторонам у рівному обсязі, представлення їх однаково важливими. Але часом це суперечить правді. Так було в Руанді, де хуту вирізали тутсі. Я не казав, що це громадянська війна, що в цьому задіяні є дві сторони, одна каже це, а друга — те. Багато хто з нас тоді, у 1990-ті, відійшов від ідеї об’єктивності й пристав на ідею правдивості.

Нині ця проблема також актуальна. Адже триває інформаційна війна, в якій деякі сили хочуть використовувати цю об’єктивність журналістів, щоби сказати, що в конфліктах дві сторони є рівними.

Про медіавласність та фінансові моделі сучасних ЗМІ

Я розкажу про кілька головних викликів, які постали тепер перед медіа з усього світу.

Це, по-перше, медіавласність. Я знаю, що це велика проблема тут в Україні. Я вже чув про ваших олігархів, та й вибори наближаються… Проте це не щось нове, коли мільярдер володіє газетою чи каналом, і саме по собі не є проблемою. The Washington Post довгі роки належала родині Грем. У 2013 році її придбав мільярдер та засновник Amazon Джефф Безос. І все вийшло прекрасно: він вкладає гроші, колектив і, зокрема, бюро закордонних кореспондентів розширюється. Головне — щоб у медіа лишалася можливість бути незалежними. От пару днів тому наша газета написала критичну статтю про компанію Безоса — він ніяк не втручається.

У Гонконгу, де я живу, є англомовна газета South China Morning Post. Її придбав мільярдер Джек Ма, власник Alibaba. І вона також незалежна, а Ма надає ресурси для розвитку видання, зокрема онлайн-технологій.

Економічні складнощі — один із найсерйозніших викликів. Інтернет унеможливив старі схеми доходів видань від реклами. І хоча інтернет-реклами стає все більше, це зовсім не ті масштаби. Досі немає успішної моделі, як із цим впоратися. А в країнах із демократіями, що розвиваються, ЗМІ здебільшого підтримують фонди й посольства. Але це не є стійкою моделлю з довгостроковою перспективою. Західні донори роками вкладають мільйони в освітні проекти та сферу охорони здоров’я, а медіа вони фінансують не так повно й регулярно, на жаль. Звісно, дуже важливо для людей бути здоровими та освіченими, але не менш важливо їм бути поінформованими. Я вважаю, що треба давати більше донорської підтримки медіа в таких країнах.

Є, проте, й кілька хороших новин. Я щойно з медіаконференції в Сингапурі, де дізнався про три успішні кейси — зі Швейцарії, Південної Кореї та Гонконгу. Неприбуткові моделі працюють, хоча це й непросто.

Перший приклад — швейцарське видання Republique, яке розпочало роботу рік тому. Вони запустили краудфандингову кампанію з метою зібрати 750 тисяч доларів за 30 днів, а зібрали за три години. За кілька днів отримали два мільйони доларів. І що цікаво — це на момент, коли вони ще не опублікували жодного матеріалу! А лише оголосили про бажання зробити нове медіа, яке буде робити хороші розслідування. Вони збиралися бути колективом із шести осіб, а тепер можуть платити сорока. Їх підтримали тисячі доброчинців, які стали їхніми членами. Вони придумали такий формат — після публікації матеріалу журналіст може поспілкуватися з цими людьми про матеріал — для цього зроблена секція коментарів. Журналісти просять членів давати поради, пропонувати теми, влаштовують для них офлайн-заходи. Republique запустили, бо у Швейцарії власниками більшості медіа є великі корпорації, які вимагають від журналістів писати певні типи матеріалів.

Другий приклад — Korean Centre of Investigative Journalism. Вони почали п’ять років тому. Їх підтримало 40 тисяч доброчинців. Спершу в медіа у штаті було 4-5 журналістів, а тепер 45! Їм вдалося це зробити, пишучи розслідування й висвітлюючи те, чого інші не робили. У Кореї також 80 % медіа були в руках 3-4 заможних магнатів, а вони хотіли робити щось інакше, цікавіше. І попит на це був.

Але мій улюблений кейс — це HongKong Free Press, бо це медіа розпочав один із моїх студентів. Це справжній стартап. За два місяці цього року вони зібрали 100 тисяч доларів. У них фінансування не через передплату чи членство. Це просто внески людей, які захотіли їх підтримати. Середній внесок становив 20 доларів — тобто дуже невелику суму. Звісно, така модель не замінить доходів від реклами чи донорів, але це вже щось. Це дає людям, які фондують, відчуття, що вони є частиною чогось важливого.

Успіхи цих трьох проектів показали, що є голод до такого контенту. Тож треба знайти вільну нішу й прагнути високої якості. Не хапатися за всі новини, а готувати ще не розказані історії, глибокі розслідування. І керувати проектом як стартапом: навіть якщо доведеться спати в офісі й не отримувати зарплату перші два місяці.

Якщо хтось каже, що це бідна країна й тут ніхто не платитиме за медіа, то може, це самообман? Бо людина може пожертвувати одним обідом на місяць і підтримати якісну журналістику, якщо ви попросите.

А простого й магічного рішення фінансового питання немає.

Про падіння довіри, фрагментацію медіа та конкуренцію із соцмережами

Ще одна глобальна проблема галузі — падіння довіри аудиторії. Воно відбувається в усьому світі й зумовлене поширенням фейкових новин. Усе, що ми можемо зробити як журналісти, — це бути настільки правдивими, наскільки це можливо. Й боротися з дезінформацією високоякісною журналістикою. Не тяжіти до журналістики думок, а спиратися на факти. Тоді нам, хоча би частково, вдасться відновити цю довіру.

ЗМІ фрагментуватимуться й надалі. Це просто особливість інтернету. Ви заходите на онлайн-видання й читаєте те, що хочете читати. У США це справді так: якщо ви за правих, ви читатимете тільки цей дискурс, якщо за ліве крило — тільки його. Це ніяк не зміниться, нам просто треба з цим змиритися. Що дає мені надію, то це те, що у випадку серйозних криз та інформаційних приводів люди все ж таки звертаються по інформацію до великих та відомих медіа. Вони довіряють цим назвам.

Багато говорять також про небезпеку того, що акаунти представників влади в соцмережах мають величезну аудиторію й обходять медіа. Коли президенти і прем’єри мають мільйони підписників, роботою журналістів у такому середовищі є ретельний фактчекінг їхніх заяв. Звісно, мені не подобається, коли Дональд Трамп називає The Washington Post фейковими новинами чи ворогами народу. Але ця конфронтація з Білим домом має й плюси — вона сприяє кращій журналістиці. Бо був період, коли кореспонденти почувалися занадто затишно в компанії тих, хто при владі.

Про майбутнє преси й онлайн-загрози

Друкована преса ще якийсь час житиме. Допоки такі старі люди, як я, ще її читатимемо. Ми ж і досі купуємо та колекціонуємо книжки. Може, друковані видання ще років 50 проіснують. Це, звісно, буде маленький ринок.

Я сьогодні багато казав про контент, про публікації. Це лишається головним — хороша історія. Не важливо, чи читач отримає цю інформацію з паперу, чи смартфона.

Інтернет дає нам багато можливостей. Я згадую, як колись мені вночі подзвонив редактор і сказав, що в Африці збили літак, де були президенти Руанди та Бурунді. Редактор спитав мене, чи можу я поїхати в Бурунді й написати про це. Я, звісно, погодився. Але хоч кілька років уже працював в Африці, не знав, де ця країна, яка її столиця… У мене години пішли на те, щоби дізнатися це з книжок, а тепер я би витратив півхвилини.

Ще однією хорошою новиною є те, що ніколи створити медіа не було так легко, як тепер — в інтернеті.

Інтернет дуже спростив доступ до інформації, але її так багато, що не можна сказати, що люди стали краще обізнаними. Навпаки, здається, що вони знали більше, коли читали одну газету, розумно складену, де досвідчені редактори відібрали для них найголовніше. Там була зрозуміла навігація, а в мережі її немає, там усе рухливе, й повторно зайшовши на якийсь сайт за годину — не знайдеш статті, яку читав. Я помічаю також значно більше помилок в онлайні, бо журналісти дуже поспішають.

Нам треба також визнати, що в наш час інформація стає зброєю. Всі мають стати медіаграмотнішими, розпізнавати пропаганду, фейки, розуміти, що у Фейсбуку кожен може поширити інформацію, і якщо вона з’явилася у вас у стрічці, це ще не значить, що це правда. В університетах, де я працюю, створюються курси з медіаграмотності для шкіл.

Звісно, це тривалий процес. Ми вже не віримо таблоїдам, де пишуть, що марсіани вкрали чиюсь дитину чи публікують свідчення людини, яка бачила живого Елвіса. А у фейки в мережі чомусь віримо. Медіаспоживачі не повинні перекладати відповідальність на журналістів, які мусять усі ці фейки спростовувати, чи уряд, який ухвалить певний закон. Ми всі маємо ставати обізнанішими й скептичнішими.

Фото — America House Kyiv