Директора кременчуцької телекомпанії «Візит» Олександра Мельника звинувачують у вбивстві колишнього мера Кременчука Олега Бабаєва та судді Олександра Лободенка 2014 року. Мельник уже сім років за ґратами, однак вироку досі немає. Нещодавно Міжнародне товариство прав людини вступило як третя сторона у справі «Мельник проти України» у Європейському суді з прав людини. Це дозволяє нам як громадській правозахисній організації подати до суду свої письмові висновки щодо цієї справи.

Колишній директор кременчуцької телекомпанії «Візит» Олександр Мельник, а також Олександр Крижановський, Ігор Куник та Ігор Пасічний (щодо нього вирок уже ухвалений) — обвинувачені у справі про вбивство судді та мера Кременчука. Міжнародне товариство прав людини відстежує цю праву з 2017 року. Це одна з понад пів сотні справ, у яких ми проводимо незалежний моніторинг. Вона досить показова щодо стану правосуддя в Україні. Тільки за 2020 рік ми зафіксували в цьому судовому процесі понад п’ятдесят порушень прав обвинувачених, гарантованих національним і міжнародним правом. Це тиск на адвокатів, порушення права на захист, ігнорування рішень суду, некоректне використання або ігнорування практики Європейського суду з прав людини, тиск на суд, порушення розумних строків судового процесу, тортури та ставлення, що принижує людську гідність. ЄСПЛ уже ухвалив два рішення щодо Ігоря Пасічного та Ігоря Куника, які констатують порушення права на розгляд справи судом у розумні строки й те, що людей тримають під вартою задовго. Така кількість порушень спонукала нас втрутитися у процес. У ЄСПЛ ми говоритимемо про дві основні проблеми: ігнорування попередніх рішень цього суду та автоматичне продовження запобіжного заходу.

На жаль, в Україні часто ігноруються рішення ЄСПЛ, навіть якщо вони стосуються конкретних порушень у конкретних справах, або виконуються частково. Ми представимо суду аналіз поширених причин і ситуацій, які призводять до порушення права на свободу, а також причин, із яких національні суди нехтують конкретними рішеннями ЄСПЛ.

Радикалізація медіапростору впливає на суди. Коли медіа розпалюють ненависть, суди, відповідаючи на суспільний запит, охочіше застосовують найжорсткіші види покарання, найсуворіші запобіжні заходи. Людей тримають за ґратами без потреби, а судові справи тягнуться роками. Це показує, наскільки пов’язані ці дві сфери — медійна та дотримання прав людини.

Міжнародне товариство прав людини за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини втілило проєкт «Мас-медіа, формування думки, права людини в країнах Східного партнерства і Росії». Він охопив вісім країн — Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову, Німеччину, Росію та Україну. У двадцяти двох містах провели зустрічі, присвячені проблемі поширення недостовірної інформації й розпалювання ворожнечі в медіа.

В Україні зустрічі пройшли в Харкові, Запоріжжі та Києві. Вже на першій із них учасники запропонували проаналізувати агресивну риторику в українському медійному просторі та створити «рейтинг агресивності» найпопулярніших медіа України. Цей рейтинг — умовний термін, яким ми позначили кількість використаних слів-маркерів у найпопулярніших онлайн-виданнях та на сайтах телеканалів. Ці маркери — образливі слова, які застосовують щодо певних категорій або окремих людей. Це особливо стосується теми війни. Очевидно, що ми повинні вже зараз думати над словами, які об’єднують, а не роз’єднують країну, повинні не розпалювати війну, а заліковувати рани, шукати спільні інтереси й точки дотику.

Ми визначили ключові образливі слова, які часто лунають у ЗМІ. Перша група — слова образливого характеру, які стосуються сторін конфлікту: «укропи», «ватники» тощо. Друга — такі слова як «фашист», «пропагандист», «терорист», «сепаратист», які також несуть негативне навантаження. Зокрема характеризують людей як злочинців, адже тероризм і сепаратизм — злочини. Третя група — «одіозний» і «скандальний»; ці слова можуть свідчити про схильність редакції навішувати ярлики.

Виявилося, що найчастіше ці слова з’являлися у трьох виданнях — «Цензор», «Обозреватель» і «Українська правда». Цікаво, що коментатори та автори цих матеріалів використовують як умовно «проукраїнські», так і умовно «проросійські» слова. Можна припустити, що часте використання образливих слів свідчить про загальну агресивну атмосферу в медіапросторі, про запит суспільства на чорно-білу картинку. Ймовірно, на це впливає й війна.

Думаю, що розв’язувати цю проблему мають медіа, соціологи та політики. Ми ж як правозахисники звертаємо на неї увагу. Адже свобода слова не може бути абсолютною. Дуже добре про це нам нагадує стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. З одного боку, вона надає кожному право дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Але здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками й відповідальністю і може підлягати обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших людей, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Комунікація між медіа й судами майже припинилася. 2016 року, після останньої конституційно-судової реформи, судова влада стала значно відкритішою. Почався діалог між судами та медіа на форумі «Незалежні суди та вільні ЗМІ». Проте в останні два роки комунікація точиться переважно довкола опору новій судовій реформі та проблем із доступом до судових процесів, які виникають у журналістів через карантин. З іншого боку, суди потерпають від значного тиску медіа. Це не нова ситуація: Консультативна рада європейських суддів давно звернула увагу на великий тиск, якого зазнають суди.

Ми дослідили цю ситуацію і рекомендували судовій системі більше комунікувати із суспільством, особливо щодо справ, які викликають значний суспільний інтерес. З іншого боку, дослідження показало характерну для всіх країн Європи ситуацію: політики та медіа, особливо під час виборчих кампаній, можуть використовувати популістські або демагогічні аргументи й свідомо дезінформують суспільство, провокуючи безвідповідальну критику судової системи. Результат — атмосфера суспільної недовіри до судової влади. Консультативна рада європейських суддів називає критику частиною діалогу, але вказує на чітку межу між свободою вираження поглядів та правомірною критикою, з одного боку, й неповагою та надмірним тиском на судову систему — з іншого.

В Україні також багато дезінформації, неправомірного тиску на суд, особливо з боку сторін судових процесів, поліції, прокуратури та громадських організацій. Про це свідчить дослідження, яке Міжнародне товариство прав людини представило на Східно-Європейській конференції з дезінформації у Франкфурті-на-Майні в доповіді «Проблема розпалювання ненависті і дезінформації в ЗМІ в судовій сфері».

Серед ключових проблем, на які ми звернули увагу, — невідокремлення фактів від коментарів; зловживання авторитетом, коли відомі громадські організації публікують обвинувачення на адресу суду, вказуючи, що це не потребує доведення; неаргументована «експертна думка»; використання агресивної лексики, наприклад, оцінка суддів і прокурорів як «одіозних».

Проблемою залишається порушення презумпції невинуватості у ЗМІ. Органи досудового слідства підтримують телепрограми, в яких іще до рішення суду виносять «вироки» обвинуваченим. Це неприпустимо. Буває, що журналісти, які бачать лише частину судового засідання, роблять помилкові висновки чи подають інформацію суб’єктивно. Журналістів вчать у вишах відокремлювати факти від міркувань і власних висновків, але часто вони забувають про це, висвітлюючи суди.

Думаю, що судовій владі слід повернутися до задекларованого 2016 року принципу відкритості, а журналістській спільноті — звертати більше уваги на порушення журналістських стандартів та правових принципів висвітлення судових справ.

Антон Алєксєєв, керівник Інформаційно-аналітичного центру Міжнародного товариства прав людини

Фото: Towfiqu barbhuiya / Pexels